Роботи митця непересічні, як і його майстерня, що наповнена ароматами фарб, кави й тютюну. Тут зі стін здебільшого дивляться жінки та дівчата – мешканки світу фантазій Сергія Кіреєва, художника, який дозволяє собі експериментувати з темами, сюжетами й манерою виконання. Типові для закарпатських митців пейзажі йому не притаманні, хоча й трапляються. Одразу стає зрозуміло, що малювати Сергій Федорович учився не на Закарпатті. Зізнається: має й типові зразки закарпатського живопису – таке купують у першу чергу, але гнатися за тим, що користується популярністю, не хочеться. «Той, хто орієнтується на вимоги споживача, одразу відрізає можливість і нагоду створити таку роботу, яка буде діалогом із суспільством, розмовою про те, про що воно хоче говорити».

Сергій Кіреєв прагне малювати те, до чого лежить душа. Жартує, що його шлях до мистецтва – це «тяжкий випадок», але в той же час зауважує: «Воно настільки органічно влилося у життя, що розумієш: не можеш жити без цього. Це мені необхідно. Воно пре з мене постійно. Деякі теми перегорають, бо просто не вистачає часу – побути на самоті з мольбертом дороге задоволення. Мистецтво завжди жевріло в мені, але я ж раніше іншим займався…» Під «іншим» Сергій Кіреєв має на увазі службу в армії, навчання в авіаційному училищі, майже 70 стрибків із парашутом… 

До того, про що говорить картинами, митець підходить серйозно. «Вважаю, художник має брати відповідальність за тему, яку він порушує. Якщо йдеться про війну, то має показати її жахи, а не намалювати яскравими барвами про те, як гарно померти на барикадах Парижа». Насправді військова тематика близька художнику – із двох стін майстерні дивляться очі війни. «Що собою являє війна? У мене є картина з очима Азії і військові вертольоти, які сідають. Я півтора року пробув «на екскурсії» у Кандагарі (Афганістан. – Авт.), там є Долина женихів. Здалеку здається – каміння, а то – черепи! Скільки ж молодих хлопців одружених і неодружених там загинуло? Це м’ясорубка, в яку нас втягнула погано побудована система». Проте, зі слів майстра, тему війни в Україні він для себе ще до кінця не сформулював. Пояснює: «Це настільки болісна і складна тема, що ось так нашвидкуруч просто намалювати солдата десь на барикадах було би зухвало. Хочеться написати ґрунтовну роботу, яка була б органічною, вплинула на свідомість глядача… Але для цього має скластися образ».

Свої картини Сергій Кіреєв обдумує, розкладає на полотні на перший погляд непомітні, але важливі деталі, тому розглядати їх можна довго. «Це справжнє задоволення, коли маєш час погратися з такими дрібничками і звернути на щось увагу, тонко обіграти задум. Свобода творчості – то велике щастя».

І справді, у майстерні панує якась особлива атмосфера, що надихає на творчість. Можливо, цьому сприяє і те, що до того, як директором школи став Сергій Кіреєв, його попередник Василь Цибере також мав тут майстерню. «Я вирішив не змінювати цієї традиції. Раніше майстерня була у мене вдома – на горищі. Але коли побут змішаний із мистецтвом – це катастрофа», – ділиться художник.

Майстерня, як і роботи та їхній батько, – цікава, наповнена деталями. Карнавальні маски ручної роботи, палітри з фарбою, пастель, пензлики й полотна так і манять спробувати бодай трохи наблизитися до мистецтва, створити власний світ ілюзій.  До речі, чіткого визначення власного стилю не береться дати навіть сам автор. «Я більше полюбляю сучасний напрям фентезі, ніж абстракцію. Можливо, це фігуратив – є таке сучасне слово. Можливо, реалізм на грані фолу. Це якийсь інший фантазійно-реалістичний світ. Експериментую: чому б не спробувати отак? Образ просто складається у голові».

Персонажі вигаданих сюжетів нерідко порушують важливі соціальні теми: людина і світ, людина і суспільство. «Розумієте, художники – це не просто квіточки, природа, красиві жінки… Є у мене робота на тему «Весь світ театр». Людина – це тема для мистецтва. Гуманістичні ідеали повинні домінувати у творчості, і я намагаюся до цього наблизитися», – каже Сергій Кіреєв. Але, зізнається, трапляється й так, що тема «перегорає»: «Буває, пройде час, фарби засохнуть, у голові також усе засохне. Потім думаєш: «А кому це треба?» Якщо тобі треба, значить і комусь теж. А якщо навіть художнику не потрібні його роботи, тоді точно не слід їх комусь показувати».

Сергій Кіреєв малює, бо по-іншому не може. Створює унікальні та оригінальні полотна, не любить перемальовувати те, що вже існує. Копій не робить, бо для чого, якщо навколо незліченна кількість тем і сюжетів? Має хвильку – вдягає кімоно й займається мистецтвом сучасного японського фехтування кендо, але щовечора сідає за книги: на них чомусь завжди мало часу, ще так багато треба перечитати, і скільки ще ідей вони підкажуть…

Текст: Ксенія Шокіна

Фото: Наталія Павлик