Sample pic

Микола Іванчо

15
грудня

2017

Микола Іванчо

Ужгородець Микола Іванчо – Людина-загадка і водночас Людина-відкрите серце. Унікальний художник, неперевершений Майстер графіки, надзвичайно чутливий живописець. 

Його роботи – якраз такі, біля яких, затамувавши подих, можна стояти годинами. При цьому спантеличено думати: як могла людина так тонко відчути й передати на полотні побачене? 

Микола з певною пересторогою запрошує в гості, вочевидь, не так легко Майстрові впустити чужих у «святая-святих». Проте зустрічає гостинно, говорить щиро. На питання «Хтось каже, що був народжений для живопису, а яка ваша історія?» розпочинає свою оповідь – про перші враження, проби, зарисовки… «Я з дитинства пам’ятаю графічні роботи в книзі «Казки верховини», – розказує Микола. -Це були роботи В. Скакандія, я дуже любив роздивлятися ті малюнки. Вони вражали! Крім того, батько малював час від часу, щоправда, смутно пам’ятаю ті рисунки... А сам почав малювати досить пізно. Довго в мені визрівало таке рішення. Вчився, потім працював на заводі й розумів, що не тим займаюся. Трохи пізніше на підприємстві з’явилася вакансія художника-оформлювача, я її зайняв, і тільки в тому оточенні відчув: «Це моє!» Зі мною працював дизайнером Ігор Євдокімов, який і підштовхував на непростий мистецький шлях. Казав, що треба постійно працювати над собою». 

Аби вчитися малювати, Микола подався на вечірні підготовчі курси для вступу у виш, де в програмі були живопис і рисунок. Надія Ярославівна Дідик, яка побачила, що талановитий юнак прагне чогось, пішла назустріч і наполегливо займалася з ним: передивлялася роботи, виправляла помилки і підказувала, куди рухатися. Після цього в художника було багато чого в житті – і невдач, і розчарувань, і справжніх друзів, і чистих почуттів, і роботи до душі, й не дуже, але зрештою з’явився час на творчість…

Микола запрошує гостей у невеличке приміщення в мансарді. Тут затишок і спокій, мольберт із незавершеним полотном, цілі «букети» пензлів та олівців у вазах. Вражає бережливе відношення художника до кожної речі: все на своїх місцях, приладдя акуратно розкладене, все чистесеньке-чисте. Художник показує роботи: «Взагалі я люблю рисувати. Бо рисунок – це основа, класика, хоча у нас всюди більше й полюбляють олійний живопис…» І справді, графіка митця вражає з першого погляду, твори настільки деталізовані, що важко уявити, скільки ж часу пішло на їх написання.

«Ось, приміром, є у мене роботи, створені білою гуашшю, – показує художник. – Так ось, за той час, поки я працював над нею, можна було б створити картину олійною технікою набагато більших розмірів. А графіка зазвичай дуже деталізована. Це кропітка робота – без жодного права на помилку! Тут навіть справа не в деталізації. Коли я дивлюся на об’єкт, то не намагаюся зобразити кожний окремий листочок, а хочу передати ту загальну картинку, створити для глядача ілюзію присутності. І вже технікою, відчуттям натиску відтворюю задумане. Саме тому дуже люблю відтворювати у цій техніці побутові сюжети: наприклад, сина з друзями, художника, який читає газету, сусідів у дворі, друзів зі спортзалу, які спілкуються, колег, котрі щось роблять на заводі... Люблю графіку за те, що на полотні можна залишати порожні місця, тобто можна не договорити цю історію…»

22_18.08.17_ivancho_m._05.jpg — 594.33 kB

Написаних олією робіт у майстра теж вистачає. На стінах у кімнатах, на мольберті полотна, полотна… Багато акварелей – тонких і чуттєвих. Роботи митця, з одного боку, емоційні, настроєві, а з іншого – надзвичайно виважені, продумані: з міських краєвидів, здається, дивляться знайомі обличчя, затишні куточки в сквериках зачаровують особливою атмосферою старовинного містечка, в портретах відчувається характер та емоції... Дивлячись на них, виникає питання: чи важливо художникові знати людину, відчути її характер перед тим, як робити портрет? Микола відповідає: «Я прочитав дуже багато літератури на тему внутрішнього світу та його зовнішніх проявів. Дуже чітко висловився з цього приводу один художник, котрий якось сказав, що для того, аби максимально точно зобразити людину, треба всадити її в ті умови, де вона найбільше на себе схожа, зробити правильне освітлення та природні пози.

«Все що вам залишиться у такому випадку – просто копіювати», – казав мій колега. Тому я, вивчаючи людей, зробив ще один висновок: люди на фотографіях не завжди схожі на себе. Питання – чому? Адже камера повністю передає реальність, точні пропорції. А річ у тім, що людей ми впізнаємо за різними ознаками, приміром, за силуетом, голосом, рухами. На фотографії й картині залишається лише зовнішність. Тому багато портретів і фотопортретів не сприймаються, бо люди на них не у звичній формі: із зачіскою чи макіяжем, вони не схожі на себе повсякденних… Тому напевно що справді треба знати людину, щоб передати не тільки статичне зображення…»

Микола показує численні ескізи, готові роботи, які ще чекають на обрамкування. Їх чимало, але про кожну художник може розказати окрему історію – як задумав, коли і як писав. Не всі готовий «відпустити у світ» — «…етюди дуже важко віддавати, бо це натурна робота і по них я відслідковую, у якому напрямку рухаюсь, розвиваюсь чи, може, навпаки, регресую або й топчуся на місці». 

Свої роботи Микола дозволяє критикувати тільки синові , хоча й це дається нелегко: «Син, на жаль, не малює, але саме він є моїм основним критиком. Він може подивитися на картину і дуже влучно сказати, що з нею не так, що варто виправити. В нього є це відчуття. І я прислухаюся, довіряю його думці. Але, напевно, кожному художнику важко в цьому сенсі: коли вказують на помилки, ти сердишся, бо величезний труд вкладений у роботу. Але є й інша сторона медалі: коли довго працюєш, то і не помічаєш недоліків. Тому важливо мати погляд ззовні».

12_18.08.17_ivancho_m._15.jpg — 704.91 kB

Взагалі художник радить… «відпочивати» від роботи або дивитись на неї через дзеркало, щоб побачити по-новому. «Здається, у когось із закарпатських корифеїв була дзеркальна стіна, протилежна до місця з мольбертом, і таким чином митець міг оцінити картину ніби з боку. Така й подібні «фішки» важливі, бо не завжди можна відкласти роботу на горище, часто технологія не дозволяє зволікати з роздумами».

32_ivancho_m._bez_nazvy_M._Ivancho_Untitled_34.jpg — 76.89 kB

…Микола Іванчо любить Ужгород – його старовинні вулиці, тихі й затишні куточки, сонячні ранки, осінній аромат листя і весняні сакури. Щоправда, останнім часом дедалі рідше вдається все це «зловити», бо місто швидко змінюється, перебудовується, все більше руху, автомобілів… Малювати доводиться зранку і на вихідних, коли все ще тихо дрімає…  І саме тому на роботах митця Ужгород, який у мріях багатьох, якого часом уже й немає, Ужгород минулий і сучасний, знаний усіма і невідомий взагалі. Роботи художника дихають неймовірною закоханістю у рідний край і вмінням бачити в звичайних речах прекрасне. Це тонке відчуття, яке дається не кожному, це талановита рука і творча душа, з якими треба народитися.

…Ось лише шкода, що мало хто може побачити роботи Майстра і насолодитися його творчим баченням…  

Текст: Наталія Петерварі
Фото: Наталія Павлик

Поділитись в соц. мережах:

Залишайтесь у курсі подій мистецтва, підпишіться на розсилку