Василь Вовчок: «Потрібно не гнатися за модою, а бути самим собою»

Пейзажі голови секції живопису Закарпатської організації Національної спілки художників України Василя Вовчка дають можливість глядачеві зазирнути у різні куточки світу, адже їхня географія справді широка: від України до Америки. Про те, як народжуються картини, художник поділився і з нами.

– З якого віку малюєте? Ви єдиний художник у сім’ї?

– Пензель до рук узяв ще в глибокому дитинстві. У мене малював і дідо, і батько – це генетично передалося. Але як художники вони, на жаль, не відбулися. Коли я був малим, вони мені теж щось показували, розповідали. А потім стрийко відвів до художньої студії Золтана Баконія в Ужгороді. Поруч із дітьми розвиваєшся, з’являється якась думка у творах. Я малював там 4 роки, але здавалося, що топчуся на місці. А потім художні табори дали поштовх, наловчився малювати після акварелі олійними фарбами. Так і закрутилося.

– Географія того, що ви малювали, широка?

– Звісно, найбільше у мене закарпатських краєвидів. Але я і в Штатах був, і на Гаваях. Не малював там, але наробив знімків. Тамтешня природа, краєвиди фантастичні – це справжній райський куточок. Там навіть океан кожного дня має інший відтінок! І люди дуже цікаві. В Америці я зробив серію робіт, але залишив їх дочці – вона живе там і прикрасила ними свій будинок. Словаччину намалював, напевно, більше, ніж словацькі художники. Там гарні ландшафти і цікава архітектура. Є й італійські пейзажі –  теж надзвичайно гарна країна! Вузенькі вулички Венеції та канали по всьому місту, якими люди пересуваються на човнах, – дуже колоритні.

– Ви часто відвідуєте пленери. Як гадаєте, що вони дають художнику?

– Пленер – це камертон. Коли довго малюєш у майстерні, зациклюєшся на чомусь одному. А на природі ніби вдихаєш із тим повітрям і натхнення, новий погляд, враження. Пленер розширює можливості художника: це завжди щось свіже й цікаве. До того ж, у майстерні втрачається колір – якщо довго не виходити на пленер, кольори будуть не такими точними і вдалими, гра світла зникне.

– У вас є й етнічні мотиви. Часто до них вдаєтеся?

– Так, є. Але використовувати їх треба з розумом. Закарпаття самобутнє, автентичне. У нас цікава вишивка, розписи, особливі кольори у всьому – інакше й бути не могло! Але з етнічною тематикою потрібно знати міру – якщо її буде забагато, вона не буде цікавою. У тому ж і є її особливість та унікальність зараз – вона привертає увагу, бо вибивається на фоні іншого. А ще мені цікаво шукати фактури. Ось, погляньте: я збираю різні камінці й фотографую їх, пропускаю через різні фільтри за допомогою комп’ютера. Виходить такий собі космос – ніби поверхні Марса чи інших планет на фото.

– А в інших жанрах працюєте?

– Працюю, звичайно. Художник має вміти все. В мене є й портрети, й натюрморти… Але пейзаж усе одно мені найбільше до душі.

– Орієнтовно знаєте, скільки робіт у вашому доробку?

– Та вже, напевно, близько тисячі. Зараз мистецтво швидко рухається вперед. Я не відсталий, експериментую, пробую нове, працюю із комп’ютерною графікою. Але вважаю, що потрібно робити те, що подобається, що приносить радість. Не потрібно гнатися за модою, а бути самим собою. Сучасне мистецтво – це чудово. Але ж сучасне не означає виключно абстрактне. Воно може бути й вимальоване, бо сучасність – у думці. З плином часу багато того, що нас оточує, може змінитися або й зникнути. Тоді порушиться взаємозв’язок та історична пам’ять поколінь. Ще у 70-х роках народний художник Іван Шутєв казав: «Я малюю ці хатки, бо потім їх не буде».

– А як розумієте, що робота завершена?

– Це для мене справді складно, не завжди вмію вчасно зупинитися. Коли бачу, що у роботі уже все на своїх місцях, зупиняюся.

– Поділитеся з читачами творчими планами?

– Чим далі, тим більше творчих задумів. Хочеться впорядкувати хід думок і реалізувати їх. Паралельно з пізнанням світу хочу свіжим поглядом дивитися і на свій рідний край. Тому маю намір підготувати виставку робіт, де Ужгород та його жителі, мої сучасники, будуть головною темою. Це будуть міські пейзажі та портрети пересічних містян. Сподіваюся, публіці сподобається.

Текст: Ксенія Шокіна
Фото: Наталія Павлик
© Культурно-мистецька фундація Brovdi Art