Тут, у майстерні, творить член Національної спілки художників України, лауреат міжнародної українсько-румунської премії «Карпатська корона» та обласної премії ім. Й. Бокшая та А. Ерделі Василь Вовчок.

Роззираємося довкола: чимало картин та замальовок – митець творить в оточенні природи, яку сам же й зобразив на полотні. Контраст від перших вражень з майстерні захоплює: по підвіконнях барабанить дощ – нагадує про себе осінь, а на мольберті зеленню сміється весняний Ужгород!

«Цей мольберт мені дістався від попереднього власника майстерні – Ернеста Контратовича, – розповідає Василь Вовчок. – Я не раз бував тут за його життя, а потім він передав майстерню мені. До речі, тут збереглися й інші речі класика».

І справді: із громіздкої дубової шафи ніби стиха спостерігаючи за всім, що тут відбувається, виглядає капелюх – і та, й інша річ бережуть у собі пам’ять десятиліть, адже також належали відомому художнику. Хто зна, що їм на своєму віку довелося побачити й свідками яких розмов стати… Здається, й сам Контратович із хвилини на хвилину увійде в двері, притулить у кутку парасолю і вмоститься у крісло з чашкою ароматної кави – серед фарб, розчинників, пензлів та мастихінів панує якась особлива атмосфера.

Мистецтво було з Василем Вовчком із самого дитинства. Розповідає, що малювали в сім’ї і батько, й дід, тож пензлі та фарби були для нього звичними змалку. Пізніше дядько відвів його до художньої студії Золтана Баконія, звідки й почав торувати свій творчий шлях майбутній художник.

«Ось ця картина для мене найдорожча, – підходить до пейзажу, що висить на стіні. – Її я намалював ще років у 16 – це дуже рання робота. Тоді ще займався у студії Золтана Степановича Баконія. Ось, бачите? Це моє село, це там такі хатки були. Зараз усе перебудували на сучасний лад, усе змінилося. З плином часу багато того, що нас оточує, може змінитися або й зникнути. Ще у 70-х роках народний художник Іван Шутєв казав: «Я малюю ці хатки, бо потім їх не буде». Зараз я розумію цінність його слів».

Із фотографій на поличках на нас дивляться гарні дівчата, молоді жінки. «Це мої доньки, – зауважує художник. – Ось до молодшої я час від часу їжджу в Штати – вона там живе з сім’єю. Допомагаю їм облаштовувати побут, а заодно й набираюся нових вражень, малюю».

Здається, про сім’ю митець може говорити годинами. Це й не дивно, адже коли рідні за тисячі кілометрів, а зустрічі з ними обмежуються телефонними розмовами та кількатижневими візитами на рік, розповідати хочеться багато. Особливо, коли десь там, за океаном, день за днем підростають онуки.

Трохи перебравши картини, Василь Вовчок починає діставати незвичні оку пейзажі. «Це Гаваї. Не малював там багато, але наробив знімків. Тамтешня природа, краєвиди – фантастичні! Це справжній райський куточок. Там навіть океан кожного дня має інший відтінок! І люди дуже цікаві. В Америці я зробив серію робіт, але залишив їх дочці – вона прикрасила ними свій будинок».

Однак у майстерні знайдуться не лише закарпатські й американські пейзажі – є тут і вузькі вулички Італії та венеційські гондоли, цікаві словацькі пейзажі – їх і справді чимало. Та все ж найбільше – рідного Закарпаття. Пейзажі нашого краю митець створює, ясна річ, на пленерах, які нерідко відвідує.

Каже: «Пленер – це камертон. Коли довго малюєш у майстерні, зациклюєшся на чомусь одному. А на природі ніби вдихаєш із тим повітрям і натхнення, новий погляд, враження. Пленер розширює можливості художника: це завжди щось свіже й цікаве. До того ж, у майстерні втрачається колір – якщо довго не виходити на пленер, кольори будуть не такими точними і вдалими, гра світла зникне».

Щоб не зашкарубнути, художник пробує різні стилі, експериментує з кольорами та фактурами. Серед картин не лише реалізм – є й авангардистські рішення. Однак на таке мистецтво Василь Вовчок має власний погляд: «Зараз мистецтво швидко рухається вперед. Я не відсталий, експериментую, пробую нове, працюю із комп’ютерною графікою. Але вважаю, що потрібно робити те, що подобається, що приносить радість. Не потрібно гнатися за модою, а бути самим собою. Сучасне мистецтво – це чудово. Але ж сучасне не означає виключно абстрактне. Воно може бути й вимальоване, бо сучасність – у думці».

Поки говоримо, звертаю увагу на камінці, що лежать на вікні. Як виявилося, їх митець збирає на річці й вільний від основного заняття час приділяє їм.

«Мені цікаво шукати фактури. Ось, погляньте: я збираю різні камінці й фотографую їх, пропускаю через усілякі фільтри за допомогою комп’ютера. Ну чим не поверхня Місяця чи Марса?» – захоплено ділиться художник.

За вікном темніє. Пора збиратися. Після того, як за нами зачиняться двері, художник проведе тут ще не одну годину в пошуках муз, вірних та цікавих рішень. Бо його найкраща картина, як сам вважає, – ще попереду.

Текст: Ксенія Шокіна
Фото: Наталія Павлик
© Культурно-мистецька фундація Brovdi Art