І саме в такій майстерні й творить відомий закарпатський скульптор-монументаліст, лауреат обласної премії імені Й. Бокшая та А. Ерделі, член Національної спілки художників України Василь Олашин.

Уже на вході до майстерні стає зрозуміло, що це неординарне місце – майже з порога гостей зустрічає гіпсовий жіночий стан, а просто над дверним дзвінком виліплене велике людське вухо. Василь Степанович посміхається: «Тут не лише вухо. Ось у кущах заховалося ще й око – це знак того, що я все чую і все бачу». Майстерню свою скульптор інакше, як собором, і не називає: «Я сюди захожу не як у майстерню, а як у духовну кафедру, у свій собор. Тут на мене приходить відповідний стан, бажання творити». Майстерня скульптора  облаштована в одному з мікрорайонів Ужгорода, вона розділена на кілька приміщень, причому одне – справді величезне, придатне для створення монументальних скульптур. Ще дві кімнатки – невеликі, сповнені атмосферою творчості й ароматом кави: тут – ліжко, де майстер, захоплений натхненням, нерідко залишається ночувати; стоси ескізів робіт, які ще чекають на втілення; столи й стелажі, на яких вперемішку з різними інструментами лежать заготовки, невеликі скульптурки, взірці для роботи й книги і ще купа найрізноманітніших речей.

Скульптор розповідає про те, яким був його шлях у мистецтво. Малювати любив із дитинства, зізнається, обмальовував поля усіх книжок, бо іншого полотна під руками не було. «Мій двоюрідний брат вступав до училища, а мене відправили як любителя, ніхто навіть не думав, що я пройду. А я готувався. Вийшов парадокс: я вступив, а він – ні», – розповідає Василь Олашин про свій вступ до Ужгородського училища прикладного мистецтва, де став опановувати обробку дерева. «Дерево тепле і пластичне – мені це подобалося. Але з часом, після закінчення училища, виникли творчі труднощі: хотілося чогось більшого. Я розумів, що інший фах уже обирати не буду, але тоді виникало питання: як бути далі, що робити? Хотілося втілювати більш серйозні роботи. Для руху бракувало знань…». Як нерідко в житті, допоміг випадок: талановитий юнак познайомився з відомим українським скульптором Валентином Борисенком, який і порадив вступати до вишу. Так і почався творчий шлях майстра завдовжки в усе життя – з інституту в Києві, з опанування відповідного фаху, з пошуку самого себе… 

Саме тут, у майстерні, Василь Олашин розкривається таким, який є насправді – щирий, але суворий до своєї творчості, наполегливий у роботі й водночас занадто відкритий, вразливий. Про кожну свою роботу може розказувати багато, про шлях до неї – ще більше. Він не просто береться за втілення чергової ідеї, він довго, скрупульозно, зусібіч вивчає її. «Коли беруся за будь-яку роботу, збираю увесь матеріал, який робили до мене і все, що лише можна знайти, – розповідає майстер. – Так, приміром, під час роботи над пам’ятником Зріні я навіть їздив до Угорщини – туди, де вона жила, вийшла заміж… Коли робив скульптуру Корятовича, виникли труднощі: інформації мало, лише історичні факти, зображення взагалі нема. Був один портрет десь XVIII століття – графічне зображення напівкарикатурного характеру, з нього створити скульптурний образ неможливо. Тому я вирішив ліпити його таким, яким «прочитав»: його любили як князя, бо був людяним, поважали за мудрі укази. Відтак додав символи: пальцем він показує вниз, мовляв, тут, на цій землі, я хазяїн та мій народ, у правій руці Корятович тримає згорток – це говорить про розум, бо він творив місцеві закони».

Узагалі символам митець віддає особливу вагу, бо саме за їх допомогою скульптура й може спілкуватися з глядачем. «Скульптура говорить тільки символами. Це найбільш мовчазний вид мистецтва і в той же час найбільш красномовний. Якщо підійти до скульптури і на певний час відключитися, дивитися на скульптуру і спілкуватися з нею, то починаєш ставити питання: чому? для чого? як? де? За допомогою форм, певних фігур художник створює образ: положення руки, спрямування погляду... Всі деталі скульптури мусять бути символічні, у кожен рух має вкладатися зміст. Буває, дуже важко зрозуміти їх, але достатньо натяку – і глядач почне читати скульптуру наче книжку...»

Такою наскрізь символічною є й скульптура Ілона Зріні: перший погляд розкриває насамперед жінку-матір, яка обнімає доньку й сина. Але не все так просто: «Ось, гляньте, на першому плані стоїть малий Ракоці й тримає у руках вінок – символ влади. Мати своєю лівою рукою ніби підштовхує його вперед: іди, ти мужчина, ти – майбутній король. Правою ж вона притримує дочку до себе, ніби оберігає. У той же час донька матір ніби відштовхує, і цей жест теж несе в собі певний знак: пізніше вона вийшла заміж за австрійського офіцера і зрадила матір, яка вимушено доживала свої роки в Туреччині».

Памятник Ілоні Зріні – це замовлення Мукачівської міської ради для Мукачівського замку, але хоч і було розроблено та затверджено макет, скульптуру не оплатили й роботу закінчити не вдалося. Проте митець не втрачає надії, що ця робота ще колись буде завершена… 

Насамкінець скульптор показує на сучасні берці, які красуються на стільці посеред майстерні – вони потрібні для втілення роботи про війну на сході України. Розповідаючи про стелу, над якою працює зараз, стримує сльози, однак очі все видають: робота дається тяжко, бо вона про АТО, про наших солдатів і матерів. «Так, як їм важко на фронті, в боях, так мені важко тепер, коли працюю над пам’ятником для них», – ділиться Василь Олашин. – Але я не хотів би створювати пам’ятник просто заради того, щоб він був, я хочу розповісти історію людей, які пішли захищати свою країну». 

Насамкінець, за чашечкою запашної кави, скульптор показує гостям папки з ескізами – тут задумів ще – на кілька життів. Якби міг, зізнається, то й власне ще раз пройшов би, але помилки, які свого часу вчинив, більше не допускав би. Єдине, що не змінив би – фах, «... бо  мистецтво – це вільність, тут нема законів, є тільки потреба постійно робити щось нове й цікаве».

Текст: Ксенія Шокіна, Наталія Петерварі
Фото: Наталія Павлик