Юрій Боднар: «Часто ловлю себе на думці, що моєю рукою водить хтось звише. І ти сам не можеш дати тому пояснення»
2017
Закарпатський художник Юрій Боднар, без сумніву, виробив свій власний стиль, за яким є пізнаваним з-поміж багатьох майстрів пензля – його роботи називають променистими, наче пронизаними зсередини світлом, сонцем, теплом.
Більше того: наслідувати його не вдається нікому, бо авторський почерк Боднаря неповторний і вкрай оригінальний.
Майстерня Юрія Боднаря розташована поруч із його будинком в Ужгороді. У просторому приміщенні, серед десятків власних полотен, в оточенні талановитої й творчої родини, митець надихається сам і надихає інших. Перш за все, з гордістю розповідає про свою дружину – пані Лесю, яка є знаним мистецтвознавцем; старша донька митця – музикант, оперна співачка й куратор мистецьких проектів; молодша опановує фах художника, багато експериментує і наразі продовжує навчання за кордоном. Усі разом – та неповторна ідилія, без якої немислимий творчий розвиток і багата духовність пана Юрія. У нього в гостях надзвичайно цікаво, митець щиро розповідає про все, що цікавить журналістів.
– Пане Юрію, як ви вирішили стати художником?
Насправді мене змалечку тягло малювати. Пригадую, в дитинстві діти кликали на вулицю, грати у футбол, а я натомість брав собі папір, фарби і десь у куточку малював етюди на природі. З любов’ю відносився до цього, і ця любов залишилася назавжди.
– Батьки підтримували?
– Та не дуже. Вони казали, що можу малювати, але потрібно мати якусь професію, аби заробити на хліб. Мовляв, це так, хобі.
– То ви і освіту художню де здобули?
– Та ні, здобув, закінчив Республіканську школу декораторів-рекламознавців у Тернополі. Там якраз пізнав ази художньої майстерності. Відтак отримав роботу в Художньому фонді, пройшов відбір, демонстрував роботи – це була моя перша вершина. Там познайомився з багатьма художниками, дізнався багато чого про мистецтво, і цим дуже дорожив. Любив працювати, навіть у вихідні.
– Скільки прожили у Тернополі? І як потрапили знову на Закарпаття?
– Практично все свідоме життя, це цілих 30 років. При цьому ми з родиною часто їздили на Закарпаття, до батьків. Постійно відчував цей поклик: цю атмосферу, природу, ментальність – це все настільки колоритно! А з часом постало питання: живемо у Тернополі чи переїжджаємо на Закарпаття? Дружина завжди казала, що в нашому краї можна наїстися отим повітрям – настільки тут екологічно чисто. Тож так і вирішили: лишаємося на Закарпатті.
– Розкажіть про свою творчість, як починали, що вас зараз спонукає братися за пензля?
– Творчий шлях починав разом із дружиною, вона теж за фахом художник, навчалася у Львові, працювала у Художфонді. А працюю в основному так: беру участь у пленерах, але це тільки для розмальовки. Після занурення в пленерну атмосферу отримую натхнення малювати вже серйозні роботи. Вірите, надихає спілкування у товаристві художників. Загалом відзначу, що культура організації пленерів на Закарпатті дуже висока, тож мене це захопило, почав відкривати для себе міжнародні пленери, бо подорожі за кордон впливають на розширення світогляду. Зараз я виношую задум про проведення персональної виставки як результату моїх вояжів та відкриттів у цьому прекрасному світі. Я радий, що існує такий культурний обмін, бо, наприклад, художники з інших областей України, так би мовити, живуть у замкненому просторі й по-доброму заздрять нашим можливостям.
– Багатьох художників нашого краю надихають корифеї закарпатської школи живопису. Чи їхнє мистецтво вплинуло на розвиток Вашої майстерності? Чи, можливо, маєте кумирів серед інших митців?
– Першим моїм кумиром був Кашшай. Ще будучи дитиною, я мав чорно-білий буклет з його роботами, який неодноразово переглядав, скрупульозно вивчав і дивувався, яких висот може досягати художня майстерність у зображенні природи. Крім того, мені імпонувала творчість тернопільского художника Тараса Данилича.
Певна річ, маю кумирів серед інших митців, світового рівня, творчістю яких захоплююся: це Ель-Греко, Сальвадор Далі, Гюстав Клімпт, Модельяні, звичайно ж, імпресіонсти, перелік можна продовжувати. Мав можливість багато робіт бачити на власні очі, приміром, у Падуї мав можливість побувати в каплиці, яку розписував Джотто... Так що загалом кумирів не перелічити, але я відзначу інше: тенденція на сьогодні така, що чим більше відкриваємо світ, тим більше виникає знаків запитання зявляється, так що є чому вчитися і вчитися...
Відзначу, до речі, що мої роботи раннього періоду були більш приглушеними, а потім, коли повернувся на Закарпаття, колористика картин стала більш насиченою, виразною, що, безумовно є результатом впливу закарпатської школи зокрема і Закарпаття як регіону загалом. 
– Може, й банальне запитання, але цікаво: що Вас надихає?
– Перш за все – мої рідні, сім’я. Почуття родини для мене найважливіше!
– Бачимо на багатьох Ваших картинах жінок, складається враження, що це один із провідних образів у Вашій творчості…
– (Сміється. – Авт.) Без жінок ніяк, адже краса врятує світ! Я вважаю, що жінка – це найдосконаліше створіння у світі. Одним із натхненників однозначно виступає моя дружина, яка є прообразом у багатьох творах. Взагалі я вдячний долі, що ми зберегли високі почуття і живемо в любові, шані та порозумінні одне одного.
– Дружина підтримує Вас?
– У всьому! Більше того, вона відмовилася від малювання, щоб підтримати мене, але, на щастя, знайшла себе в іншій діяльності. Вона закінчила Люблінський католицький університет за спеціальністю «теорія сакрального мистецтва». Як магістр теології досліджувала низку питань з теорії мистецтва, магістерською роботою в неї стала тема «Образ Іісуса Христа в сакральному мистецтві». Робота виявилася настільки цікавою і грунтовною, що згодом за це дослідження, видане у видавництві «Карпати», отримала відзнаку – обласну премію імені Ерделі й Бокшая.
– У Ваших роботах чимало сакрального. Звідки ці теми? Свідчення високої релігійності, виховання, традицій?
– Це насамперед наші релігійні традиції. З дитинства в пам’яті залишились світлі, чисті спогади про хресні ходи, образи святих, освітлені свічками. Наша сільська церква була розписана старими майстрами, і ці розписи мене заворожували. Крім того, моя родина була дуже віруючою, зверталися з молитвами до Бога перед кожною трапезою, а також перед сном. Для нас була природньо, як дихати. Змалечку було закладене зерно духовності, яке вже відтак вирощуємо і плекаємо у своїх власних родинах із близькими по духу людьми. Мені завжди хочеться додати до робіт елемент духовності – ангела або, як називає моя дружина, божественне проміння – проміння духовності. Є такий науковий термін – «фотодосія», тобто світлодавання. В моїх роботах простежується це випромінювання.
– Чи зустрічали Ви такі «променисті» роботи в інших майстрів?
– Дехто намагається виконати роботи в подібному стилі й техніці, але це моя авторська техніка, і такі копіювання відчуваються.
– Можете писати на замовлення?
– Для мене мої картини, як діти. Оригінали не дуже бажаю віддaвати, але можу зробити нову варіацію на тему. Сподіваюся, що колись мої твори знайдуть своє місце у музеї.
– Скільки часу Ви витрачаєте на написання картини?
– Навіть коли ти ще не малюєш, ти вже все рівно працюєш над роботою, акумулюючи задуми. Процес творіння «з чистого листа» – складний і цікавий. Над роботою працюю довго, буває, й протягом року. Можливе написання і невеличких робіт в той самий період, але робота над серйозним твором забирає багато часу і енергії.
– Очевидно, в майстерні проводите багато часу?
– Я не є жайворонком, переважно працюю вночі, можу розпочати малювати навіть о першій годині ночі, якщо приходить натхнення. І часто ловлю себе на думці, що моєю рукою водить хтось звише. І ти сам не можеш дати тому пояснення.
– Чи маєте улюблену роботу?
– Ні, мені важко виокремити якусь одну. Вони мені всі дорогі, як діти.
Текст: Наталія Петерварі
Фото: Роберт Довганич