В’ячеслав Приходько. Штрихи до портрету

Відкриваючи для себе творчість класиків закарпатської школи, глядач неодмінно зацікавиться, якими в житті були ці особистості – автори довершених живописних полотен, що їх надихало або тривожило, які цінності вони сповідували.  Декілька акцентів, вплетених у канву оповіді про народного художника України В’ячеслава Приходька, допоможуть пізнати видатного митця як людину – Людину з великої літери.

Любов до Срібної землі

На момент переїзду родини Приходьків із Черкащини в Ужгород В’ячеславу виповнилося п’ять років. Для маленького хлопчика в європейському місті все було новим та незвичним. Одним із перших вражень було збентеження від того, що тут не росли соняхи, а він собі навіть уявити не міг, як можна без них жити. Коли підріс, батько організував В’ячеславу турне Закарпаттям. Юнак був надзвичайно вражений самобутнім колоритом краю, закохався у верховинське життя, у мальовничі краєвиди карпатської землі, що стала його другою батьківщиною. І хоча в подальшому він не став художником-пейзажистом, а віддав перевагу урбаністичним мотивам, змальовуючи куточки рідного Ужгорода,  всією своєю творчістю він засвідчив непоказну, щиру закоханість у природу і культуру народу Карпат, що глибоко засіла в його серці.

Дух свободи

В’ячеслав був незалежним за характером і свободолюбивим. Училище він закінчив екстерном і одразу вступив у Львівський  інститут прикладного і декоративного мистецтва. В 60-х роках у Львові вирувало справжнє творче життя, і в інституті відчувалася європейська богемна атмосфера. В’ячеслав навчався у творчих майстернях талановитих викладачів, його товаришами в той час були такі відомі в подальшому художники, як Мінько, Пушкаш, Боднар, Медвідь.

Гостре несприйняття шаблонів та несправедливості, дух свободи і творча незалежність, виплекані львівським середовищем, збереглися  у мистецькій програмі  художника на все життя. Його принциповість та бажання боротися за істину часто призводили до ускладнень у особистому та творчому житті – митцеві нерідко доводилося одноосібно відстоювати чи то право на власне  бачення,  чи то вставати на захист історико-архітектурних пам’яток – таких, наприклад, як Покровська церква в м. Ужгород, яку «знавці» від ідеології намагалися знищити.

Багатогранність таланту

Театральний режисер Віталій Дворцин відзначав, що в художникові пропадає великий хист актора. В’ячеслав умів талановито і вдало імітувати колег-митців – голоси, інтонації, манери, жести. Він міг бездоганно делікатно, експромтом, у формі дружнього жарту спародіювати Ернеста Контратовича, Шандора Петкі, Юрія Герца. І це все дуже доброзичливо, сонячно, в усміхненій  тональності.

В’ячеслав Приходько був богемним, мав відчуття стилю і в молоді роки належав до так званих «стиляг». Одного разу, навідавшись до своєї нареченої додому, художник помітив, чим батько дівчини (старші люди ніколи не зрозуміють молодіжної моди) підв’язує в городі кущі помідор – супермодними, різнокольоровими чоловічими краватками! Звісно, всі вони одразу були «конфісковані».

Митець мав ще одну пристрасть – музику, він тонко відчував ритміку і гарно танцював. Замолоду В’ячеслав відвідував танцювальну студію і навіть брав участь у різноманітних змаганнях танцюристів. Його улюбленим танком був надзвичайно ритмічний енергійний румунський народний танець.

А ще в студентські роки він вправно витанцьовував під ритми рок-н-ролу, за що неодноразово викликався до деканату та ректорату, де його журили за прихильність до буржуазної культури.

Також він був прекрасним спортсменом, займався класичною боротьбою і виборював першості в змаганнях серед юнаків.

Мистецтво карикатури

Одним із найбільших уподобань художника була карикатура. Нею В’ячеслав Приходько захопився ще в роки навчання, коли став художнім редактором студентської газети «Бородач». Понад тридцять років творчого життя художник присвятив цьому жанру.

Упродовж 70-80-х років митець плідно співпрацював із періодичними виданнями. В радянські роки карикатура не особливо віталась, і в офіційних ЗМІ допускались здебільшого сатиричні картинки, що висміювали неробів, стиляг, торгашів та імперіалістів. Одного разу з митцем трапився випадок, коли, зайшовши у відомий заклад громадського харчування, він був одразу попід ручки відведений директором у підсобку «на коньячок». Це був певний знак задобрювання, щоб не малював сатиричний матеріал, адже карикатури художника часто публікували у місцевій пресі.

А друзям він дарував карикатури – такі, які не пропустила би цензура видань: і соціально-психологічного, і еротичного характеру. Вони сповнені життєвих спостережень та щирих людських емоцій.

Голос закарпатського художника на захист твору всесвітньовідомого митця

Ернст Фукс – видатний австрійський живописець, скульптор, дизайнер створив скульптуру юдейської цариці Есфір (з івриту Естер) «Велика Есфір» (1968 – 1973 рр.) та подарував своєму другу Сальвадору Далі, який вважав її прообразом «Нана» Нікі де Сен-Фаль. Твір оздобив внутрішній двір-сад театру-музею Далі в іспанському місті Фігерас.

На початку 90-х років авторським повторенням скульптури  «Естер»  було вирішено прикрасити старовинне місто Фрайзінг, розташоване поблизу Мюнхена. Однак мешканці баварського провінційного містечка неоднозначно поставилися до появи  твору в архітектурному  просторі: пишнотіла статуя з елементами східної еротичності в пластичному рішенні ображала консервативні погляди частини містян та викликала обурення. Інші ж відстоювали позицію неодмінного збереження роботи знаного скульптора. З огляду на це був організований міжнародний мистецький конкурс на захист  видатного твору, що являв собою високу культурну та естетичну цінність.

Про конкурс В’ячеслав Приходько дізнався від свого товариша і колеги скульптора, що мешкав  у  Мюнхені, який порадив живописцю із Закарпаття  взяти в ньому участь. Тлом для його картини послужило місто в кольорах баварського прапору, а в центрі композиції – велична монументальна постать цариці Есфір, яка складається, за задумом митця, з двох частин: світлої – відкритої сторони й темної – утаємниченої. Сам Фукс високо оцінив роботу художника. А В’ячеслав Приходько став лауреатом другої премії (перша пріоритетно була присуджена митцю з Німеччини).

Споріднені душі

Письменник Джон Стівенс якось написав: «Людям важко дається щастя. Вони замикаються в собі, потрапляють у халепу. Вони самі не знають, що їм потрібно, і сумують, сумують... У собак таких складнощів немає. Вони знають, що щастя – це коли щось робиш для інших».

В’ячеслав Приходько дуже любив тварин. Він був закоханий у собак, а вони, відчуваючи споріднену душу, відповідали йому щирою взаємністю.

У родині Приходьків завжди  були собаки. Навіть своїй коханій нареченій в якості першого подарунку В’ячеслав презентував маленьку болонку, яку майбутня дружина назвала Дарлінг – дорогий, наголошуючи на особливій цінності подарунку. Сповнений доброти і щедрості, художник без вагань оплачував видатки на оперування та лікування чужих собак, що потребували ветеринарної допомоги.

Якось взимку в Ужгороді, йдучи через міст, він побачив, що посеред криги в ополонці на ріці безпорадно борсається й голосно скавучить пес. А на березі стоять зіваки та спостерігають за драматичним дійством, не наважуючись піти на допомогу. В’ячеслав, миттєво оцінивши ситуацію, не роздумуючи кинувся на порятунок собаки. Сам провалився у воду, тяжко поранив коліно, але допоміг тварині. Люди були здивовані, коли дізналися, що він врятував, ризикуючи власним життям, зовсім чужого, невідомого йому песика. 

Учитель та його учні

Коли в Ужгороді на базі училища засновували Закарпатський художній інститут, В’ячеслав Приходько отримав пропозицію поповнити викладацький колектив, адже на той час він був єдиним народним художником, який мав диплом про вищу освіту,  що зазначалось як обов’язкова вимога до викладачів. Митець, який не мав жодного педагогічного досвіду, спочатку відмовився, оскільки не уявляв себе в ролі наставника. Але ректору новоствореного мистецького вишу Івану Небеснику таки вдалося вмовити художника погодитись і спробувати свої сили у царині педагогіки.

В’ячеслав Приходько сам не очікував, що в ньому таївся талант вчителя і відкриються педагогічні здібності. Студентів свого першого і, на жаль, єдиного випуску художник сприйняв як своїх  рідних і близьких. На самому початку навчання, щоб з’ясувати, які ж мистецькі вподобання у його студентів, педагог дав кожному завдання скопіювати найулюбленіший твір. Усі принесли малюнки, що свідчили про  недовершений, несформований  смак початківців. Однак, крок за кроком, тактовно та делікатно, доброзичливо і ненав’язливо наставник поступово скеровував своїх вихованців, формуючи та відшліфовуючи їхні смаки та художні пріоритети, поглиблюючи їхні професійні знання  та особистісні світоглядницькі тлумачення. Він не тільки навчав їх мистецькій майстерності, але й опікувався та переймався їхніми проблемами у повсякденному житті. Митець часто матеріально, не афішуючи  свої вчинки, підтримував проекти талановитих студентів.

Кольорові рефлексії

Цікавою була зміна світосприйняття художника через візуалізацію образів у кольорі на полотні. В молоді роки це були м’які, приглушені, пастозні тони, близькі до монохромності, лаконічна живописна стилістика. Згодом, починаючи з 90-х років, кольори на поверхні  полотна  стали більш виразними, контрастними, побудованими на співставленні висвітлених і затінених тональних площин. Однак жодного натяку на конфліктність, протиставлення або зіткнення світла і тіні. Художник прагне до «примирення», гармонізації картинної поверхні. До речі, слово «гармонія» було улюбленим у житті Маестро. Цьому поняттю була присвячена ціла серія робіт, сповнених гармонії – гармонії кольору, пластики і сюжетно-оповідної канви.

А на початку 2000-х років, коли в країні панувала атмосфера надії, свободи, життєствердності, це відлунювало і у внутрішній настроєвості художника: авторські полотна стали більш соковитими, сповненими яскравих акцентів, у палітрі митця з’явився раніше дуже рідко вживаним ним зелений колір, із яким асоціюються оптимістичні відчуття оновлення та повноти життя. Світ заграв новими барвами, сповнений надій та сподівань на краще.

В’ячеслав Приходько не покидав своєї творчої майстерні до останнього подиху. На мольберті залишилося незакінчене полотно, недомовлене  живописне звернення…  

Текст: Людмила Козловська
Основою для підготовки публікації послужили спогади дружини художника Олени Приходько.
Фото: з сімейного архіву родини В’ячеслава Приходька
© Культурно-мистецька фундація Brovdi Art