Володимир Микита: «Коли нема спокою в душі – починаю малювати»
2018
...З незмінною люлькою в руках, із щирою посмішкою на обличчі та надзвичайно мудрим і теплим поглядом – усі, хто знає Володимира Микиту, знають його саме таким.
Корифей закарпатської школи живопису, народний художник України, лауреат численних премій та нагород – усі ці гучні звання, певна річ, багато говорять про нього як про надзвичайно талановитого митця, але мало – про його творчість. Бо картини художника – яскраві й сповнені енергії розповіді про народне життя, про красу й велич рідної землі, про людей, які оточували митця...
Володимир Васильович, попри поважний вік, надзвичайно активна людина, він незмінний гість усіх виставок, учасник мистецьких заходів, у тому числі студентського конкурсу з живопису «Срібний мольберт». У спілкуванні зі студентами митець щедро ділиться своїм досвідом і мудрістю, із журналістами – радо розказує про себе і свою творчість, із гумором пригадує життєві історії. Саме тому кожна розмова з художником – це неймовірне задоволення та духовне збагачення, яким так і хочеться поділитися з усіма!
– Володимире Васильовичу, ви пригадуєте ту мить, коли вперше взяли до рук пензля?
– Напевно, я почав малювати з пелюшок (Посміхається. – Авт.). Малював, де прийдеться – на землі, на піску. Взагалі ріс у селі, роботи було багато, на ігри часу не вистачало, проте завжди щось малював… Коли вже зрозумів, що малювання – це більше, ніж захоплення, почав займатися цим серйозно. Якось завуч одного училища порадив: «Ти на художніх змаганнях займаєш високі місця, то чому не йдеш учитися?» А я й не знав, що так можна – йти вчитися на художника! Але таки поїхав до Ужгорода подавати документи!
– Напевно, Вас прийняли до художнього училища одразу?
– Ну, з приводу вступу – взагалі цікава історія. Уявіть собі: я приїхав подавати документи на вступ, а в училищі… вже заняття тривають! Тим не менше, я показав альбоми викладачам – Ерделі, Бокшаю, Манайлу, і мене зарахували до училища, незважаючи на те, що запізнився. Причому зарахували одразу на третій курс!
– Ви вчилися в неймовірних митців – якими вони були в спілкуванні, в житті?
– Великим щастям була навіть можливість спілкуватися з ними! Ерделі, Бокшай, Манайло – для мене вони всі геніальні, унікальні! Це все митці європейського масштабу! Кожен із моїх учителів мав свою техніку і своє бачення мистецтва. Вони були дуже мудрими людьми і своєю роботою, поведінкою викликали в учнів захоплення, повагу та любов. Узагалі таких інтелігентних людей в Європі було мало: Ерделі, до прикладу, викладав етику та естетику у багатих людей в Мюнхені. Уявляєте рівень? Щоб закарпатець вчив німців етиці? Від Ерделі я ніколи не чув лайливих слів, тож і сам їх не вживаю! А ще навчився пунктуальності – жодного разу не запізнився. У такому оточенні я просто не міг бути інакшим.
– Володимире Васильовичу, мало хто знає, що Ви, крім художнього хисту, маєте й інші таланти. Розкриєте таємниці?
– Розкрию! Знаєте, я вважаю, що кожна дитина талановита, і тільки з часом проявляється, до чого в неї більше хисту. Так і я: з дитинства багато захоплень мав – і спорт, і космос, і поезія… Років у 10-11 мені хотілося писати, я навіть створив поему і читав її на святі у школі. Були й інші захоплення, зокрема, театр. Я вів сценічні програми кожен другий тиждень, коли вчився у художньому училищі. Потім, коли служив в армії, теж виступав на сцені. Доволі серйозно цим захоплювався і коли демобілізувався, задумався, на чому зосередитися: на малюванні чи на театральному мистецтві? Хоч і обрав перше, встиг таки зіграти в опереті «Весілля у Малинівці».
– Неймовірний краєвид, жіноча краса, музика чи література – що Вас може надихнути на творчість?
– Насправді, одним словом не відповіси на це питання. Натхнення – це певний імпульс. Він приходить не кожного разу. Можна сказати, що я не пейзажист, а фігураліст-портретист, тому мені страшенно подобається спостерігати за людьми. Я надзвичайно люблю красу, особливо жіночу. Тому за дівчатами і сьогодні не можу не дивитися! (Сміється. – Авт.) Напевно, треба сказати тоді, що мене надихає все прекрасне!
– Окремі художники зізнаються, що для того, аби писати, мусять мати певний творчий настрій. У Вас є подібні відчуття? Над чим думаєте, коли пишете картину?
– Перш за все думаю над тим, що малюю, аби все правильно зробити. Щодо настрою, то справді буває таке, що художник має увійти у певний творчий стан. Це відбувається не механічно. Я, наприклад, собі закурю піпу (люльку. – Авт.). У такому стані в особливий момент нічого не чуєш, не бачиш, тільки твориш… Може бути приємна музика, яка допоможе, – більше нічого. Так відбувається повна концентрація на тому, що ти вирішив робити.
– Сучасне мистецтво надзвичайно пластичне, постійно виникають нові стилі, напрями, художники пробують себе в них. А ви – експериментуєте?
– Не можу сказати, що я великий фантазер, але я постійно у пошуках. Те, що я бачив, відразу передаю фотографічно. Міркую композиційно, вивчаю характер тієї події, що творю. Я змушений творити, мучитися. Моя ідея має «побродити». А коли нема спокою в душі, тоді берешся за малювання. Не відразу, а поступово. З реальностей до абсолютностей. Це внутрішній світ, який демонструєш на полотні чи папері. Дозволяю собі імпровізувати і абстрагувати. То є суть кожного митця – передати на полотно те, що він сприймає.
– У Вашому будинку-музеї багато робіт. Принципово зберігаєте їх у своїй колекції чи Вам просто важко прощатися зі своїми картинами?
– Було таке, що в мене хотіли придбати багато картин для музеїв, але я відмовився. Мене не могли зрозуміти – чому? Це ж така велика честь потрапити у ті музеї! А я відповів: «Не можу ось так взяти і попрощатися зі своїми дітьми». Розумієте, твір, у який ти вклав душу, серце – то для художника не менше, ніж рідна дитина. Тому для мене всі картини – мої діти.
– Вас можна побачити на всіх виставках в Ужгороді, і завжди Ви захоплюєтеся роботами колег. Це звучить щиро і неймовірно, бо це означає, що в кожному митцеві Ви бачите щось особливе…
– Так і є! Мені взагалі здається, що кожен художник, до якого я приходив на виставку, є кращим за мене! Адже я не так малюю, як він! Взагалі вважаю, що я лише на початку пізнання справжніх ситуацій у творчості. Що там мені молодому – всього 86 (на момент запису інтерв’ю художникові було 86, а саме сьогодні, 1 лютого, виповнюється 87. – Авт.)! Я досі вчуся!
– Володимире Васильовичу, ви вже тричі були членом журі «Срібного мольберта». На Вашу думку, що такі конкурси дають новому поколінню митців?
– Повірте, будь-які конкурси корисні! Це ж спілкування, обмін досвідом між художниками! Адже коли ти довго знаходишся в одному середовищі, де кожен добре знає стиль і здібності одне одного, то не розвиваєшся. А коли спілкуєшся з художниками з різних регіонів і навіть країн, то це зовсім інше. Це все сприяє «творчому тертю» – коли бачиш, що хтось малює краще чи інакше, ніж ти, з цього можна взяти багато користі!
А ще цей конкурс проходить у дуже чудовий час. Навесні сакури цвітуть, а восени природа буяє золотими відтінками. Таке різнобарв’я учасників дивує, всі отримують задоволення уже від того, що бачать. Не знаю, як Роберт Бровді домовляється з «небесною канцелярією», але саме до днів конкурсу настає дуже сприятлива погода. (Посміхається. – Авт.).
– Очевидно, що Ви насолоджуєтеся спілкуванням з молоддю під час конкурсу. Та якщо не секрет: чого Ви особисто чекаєте від робіт учасників?
– Хочеться бачити творчий підхід! Не академічний, а більш розкутий! Треба ж не списувати, а підійти творчо до того, що робиш. Головне – повністю абстрагуватися і зрозуміти своє нутро, розкрити мистецьку душу. Роботи учасників завжди різноманітні та дуже цікаві – не знаєш, чого чекати наступного разу. Думаю, студенти отримують неабиякий поштовх для розвитку!
– На Вашу думку, старшому поколінню є чому повчитися у молоді?
– Не знаю, як інші, але я постійно відвідую майже всі виставки, які проходять у місті, навіть дитячі. У молодого покоління є такі речі, яким варто повчитися старшим. Бо сформовані художники звикають до чогось, а молодші навпаки – вражають новизною, шукають та експериментують. Вони вільні, ще у космосі літають! Неочікувані! І коли подивишся на такі малюнки, то хочеться творити, знайти себе у новому напрямі. Художник має бачити навколо всіх, хто причетний до мистецтва. Коли більш широко пізнаєш світ, то не можеш зупинитися. Постійні пошуки тем, техніки – це корисно!
– Що порадив би Володимир Микита учасникам «Срібного мольберта»? Як правильно розпоряджатися своїми силами та часом?
– Я хотів би сказати, що молоді митці мають не тільки виконувати завдання, яке ставлять перед ними. Я б порадив знайомитися та спілкуватися з поважними людьми, адже на конкурсі завжди є дуже достойні представники журі. Зустрітися з ними – це вже велика подія! А подібне спілкування дає великий імпульс для майбутніх робіт. Молоді люди їхатимуть додому вже з іншими думками, відмінними від тих, з якими приїхали. Це однозначно – прогрес!
Володимире Васильовичу, з нагоди Вашого Дня народження дозвольте мені від усієї команди «Срібного мольберта» та фундації Brovdi Art привітати Вас! Ви – неймовірна людина, творча, інтелігентна, відкрита до всіх, людина-душа, вчитель та наставник! Ми зичимо Вам міцного закарпатського здоров`я, натхнення, любові від усіх людей, які оточують і шанують Вас! Творіть ще багато років для нас, ваших поціновувачів! Щиро вдячні Вам за співпрацю і відкритість до молодих митців! Пишаємося Вами і цінуємо!
Фото: Опаранюк О., Кузан В., Кудрявцев Є., Вовчин Т.
Текст: Фазекаш Д., Шокіна К., Петерварі Н.
© Культурно-мистецька фундація Brovdi Art