Василь Олашин: «Мені цікавий процес, коли ти з нічого можеш створити щось»
2017
Високі стелі й просторі світлі приміщення, творчий безлад, сотні ескізів і десятки власних робіт – таким є «собор» Василя Олашина, майстра, з-під чиїх рук виходять не просто гарні скульптури, а продумані до деталей промовисті втілення ідей.
Його скульптура князя Корятовича відома кожному, хто побував у Мукачівському замку, а от постать Ілони Зріні, володарки та берегині цієї ж фортеці, через прикру несправедливість тепер охороняє майстерню скульптора й дивиться на небо крізь вікно в стелі – можливо, хтось і її почує?
– Ви називаєте майстерню своїм собором. Чому?
– Я сюди заходжу не як у майстерню, а як на духовну кафедру, у свій собор. Тут приходить відповідний стан, бажання творити. Мені дуже важко почати. Найбільш продуктивний я у другій половині дня і до третьої ночі. Але сама майстерня надихає на певний стан творчості.
– А як Ви взагалі прийшли до скульптури?
– Рисувати любив із дитинства – змалював усі книжки, бо іншого полотна не було. Мій двоюрідний брат вступав до училища, а мене відправили як любителя, ніхто навіть не думав, що я пройду. А я готувався. Вийшов парадокс: я вступив, а він – ні. Навчався в Ужгородському училищі прикладного мистецтва на відділі обробки дерева. Дерево тепле і пластичне – мені це подобалося. По закінченні училища виникли творчі труднощі: хотілося чогось більшого. Я розумів, що інший фах уже обирати не буду, але тоді виникло питання: як бути далі, щоб робити більш серйозні роботи. Без знань упираєшся в стінку і далі вже йти не можеш. Так сталося, що саме в той час познайомився із відомим скульптором Валентином Борисенком, який був директором Львівського інституту. Він подивився мої роботи і порадив вступати до інституту. Я обрав те, чого прагнуло серце, – скульптуру.
– Розкажіть, як працюєте, як приходить задум? Скільки часу має пройти, щоб від ідеї приступити до втілення?
– Знаєте, це стандартне питання із нестандартною відповіддю. Трапляється, ідея народжується відразу, а буває, ручку на папір поставиш і не знаєш, куди провести рукою. Малюєш багато ескізів, а потім вийде якась деталь, із якої починається усе інше. Для мене тема материнства безкінечна. Художників мільйони вже було і буде ще, але мистецтво тим цікаве, що воно неповторне. Видно, Бог так створив людину, що творчість необмежена – це космос.
– Як розумієте, у чому має бути виконана ваша наступна робота?
– Взагалі матеріал диктує саме замовлення, тема. Якщо скульптура стоятиме у приміщенні, можна використовувати дерево і мармур – зараз ці матеріали ставити на вулиці не можна. Коли не було автомобілів, вихлопних газів мармур на вулиці стояв прекрасно, зараз під впливом зовнішніх чинників він швидко псується. Крім граніту або піщаника уже нічого не буде стояти. Під кожен матеріал має йти своє рішення пластики – не можна сліпо переносити з одного в інше.
– Перед тим, як братися за скульптуру, вивчаєте факти про те, що робите?
– Коли беруся за будь-яку роботу, збираю увесь матеріал, який був до мене – все, що лише можна знайти. Ось коли робив скульптуру Корятовича, виникли труднощі: інформації мало, лише історичні факти, портрета взагалі нема. Був один портрет десь XVIII століття: графічне зображення напівкарикатурного характеру – з нього створити скульптурний образ неможливо. Я виліпив Корятовича так, як прочитав про нього: його любили як князя, бо був людяним, поважали за мудрі укази. Додав і символи: пальцем він показує вниз – хазяїн тут я і мій народ, у правій руці він тримає згорток – це говорить про розум, бо він творив місцеві закони.
– А як виникла легенда про те, що Корятовичу треба потерти палець та загадати бажання?
– З тим пальцем мало не війна була: деякі казали, що це натяк на те, що люди перед ним мають ставати на коліна. Ледь не знімати хотіли пам’ятник. Я запропонував: хто потримається за палець і задумає бажання – воно обов’язково збудеться (мовляв, князь працював з людьми, отже, й зараз треба зробити так, щоб люди до нього тягнулися). А потім додали ще одну задумку: для того, аби ще раз повернутися до замку, треба кинути трохи грошей на постамент – працює по нині. Це моя улюблена робота – хороша легенда і підходяще місце. Він буде там стояти, поки стоїть замок. 
– Ви сказали про символи у ваших роботах. Продумуєте їх чи це просто відтворення певної ідеї?
– Скульптура говорить тільки символами. Це найбільш мовчазний вид мистецтва і в той же час найбільш красномовний. Якщо підійти до скульптури і на певний час відключитися, дивитися на неї, спілкуватися з нею, то починаєш ставити питання: чому? для чого? як? де? За допомогою форм, певних фігур художник створює образ: положення руки, спрямування погляду... Всі деталі скульптури мусять бути символічні, у кожен рух, кожну дрібничку вкладається зміст. Буває, дуже важко зрозуміти їх, збагнути, але достатньо натяку – і глядач почне читати скульптуру, наче книжку.
– Скульптуру Ілони Зріні широкий загал так і не побачив, але, як мені відомо, вона теж просякнута символами. Розкажіть трохи про неї.
– Це замовлення Мукачівської міської ради для замку «Паланок», але хоч і було розроблено та затверджено макет, скульптуру не оплатили й роботу до кінця довести не вдалося.
На верхній площадці біля церкви, за задумом, мала стояти захисниця Мукачівського замку Ілона Зріні. Я вирішив зобразити її з дітьми – вона боронила не лише замок, але й сім’ю, і тих людей, що жили навколо.
На першому плані стоїть малий Ракоці ІІ і тримає у руках вінок, що символізує його причетність до корони. Мама підштовхує його вперед лівою рукою на знак того, що чоловік, а тим більше король, має бути попереду. Правою ж вона притримує доньку біля себе, немов оберігає. А ось донька жестом матір відштовхує – це символ того, що пізніше вона вийшла заміж за австрійського офіцера і зрадила матері. Згідно з задумом, Зріні мала стояти у ніші й дивитися повз церкву у сторону Угорщини.
Я їздив туди, де вона народилася, вийшла заміж – шукав матеріал для роботи. Знайшов кілька картин різного періоду, різної схожості й зрозумів, що мушу витворити свій образ, бо не було на що конкретно посилатися. Так само образи дітей були витворені моєю уявою крізь особисте сприйняття.
На цю роботу я витратив трохи більше року. Пам’ятник мав бути відлитий у бронзі. Ще теплиться надія, що комусь ця робота приглянеться, але… Вона задумана так, що не може стояти у будь-якому місці, це має бути щось замкового характеру. Можливо, угорці захочуть забрати її до себе.
– Про що буде Ваша наступна робота?
– Композиція присвячена темі АТО, нашим Героям. Робота йде дуже важко: так, як їм важко на фронті, в боях, так мені важко тепер. Я хочу розповісти історію людини, яка пішла захищати свою країну і загинула. На рельєфах історія: народження дитини, далі він іде до школи, вчиться в університеті, іде в армію. Останній рельєф – бойові дії: волонтери, його бойові товариші. Завершує композицію фігура матері, яка тримає дитину на піднятих руках – це символ того, що ми будемо відроджуватися і захищати свою країну.
Текст: Ксенія Шокіна, Наталія Петерварі
Фото: Наталія Павлик