Сидорук Олександр

Олександр Володимирович Сидорук народився 16 липня 1959 року у місті Жданов (нині Маріуполь) Донецької області в родині українців, вихідців із Волині. Закінчив Краснодарське художнє училище, відділ сценографії (1978). Працював у театрі, викладав у художній школі ім. Куїнджі. З грудня 1983 живе в Ужгороді. З 1988 року і донині працює викладачем в Ужгородській дитячій школі мистецтв у відділі образотворчого мистецтва, який очолював у 1998 – 2006 роках.

За цей період багато учнів митця брали участь і ставали переможцями у численних міжнародних, республіканських, обласних мистецьких проектах, виставках, конкурсах, фестивалях. Працював художником-постановником у театрі-студії «Біля замку», за його плечима – постановки п’єс Ж. Ануя, М. Старицького, А. Чехова, С. Бекета, Ф. Кривіна та багатьох інших авторів у співпраці з режисером В. Дворциним. Учасник театральних фестивалів в Ужгороді, Львові, Києві, Вільнюсі, Ризі, Москві, Белграді. Співпрацює як консультант та сценограф із Закарпатським обласним державним російським драматичним театром (м. Мукачево). Його сценографічна робота – постановка за п’єсою О. Островського «Пізня любов» – у 2003 році висувалася на присудження обласної премії імені братів Євгена та Юрія Шерегіїв, а наступна – за п’єсою Е. Іонеску «Лиса співачка» – отримала схвальні відгуки на Міжнародному театральному фестивалі «Золотий лев». У 2005 – 2006 роках, будучи головним координатором від України, очолив Міжнародний мистецький проект «Варгол – Фест», який на міжурядовій зустрічі Україна – Словаччина відзначили як найкращий у сфері співробітництва країн. Отримав пам’ятну медаль від фонду Енді Варгола (м. Пітсбург, США). Нагороджений почесною грамотою Міністерства культури і туризму України.

Олександр Сидорук – митець самобутній із оригінальним світосприйняттям. Його твори легко впізнавані, що зумовлено не тільки школою та здобутою освітою, але й світоглядом митця. Оглядаючи роботи, створені протягом кількох десятків років, можна побачити етапи еволюції майстра, котрий перебуває у постійному русі, мінливості настроїв і форм самовираження. У 90-х роках у його творчості переважають експресія, підвищений трагізм та емоційність, на зміну яким із часом приходять зосередження і прагнення тиші. У підсумку з’являються натюрморти, абсурдно гіперреалістичні за своїм характером. Останнім часом художник багато працює у жанрі пейзажу та портрета, намагаючись розкрити сутність, передати настрій, емоційний стан, характер і через прості речі, що оточують нас, сенс існування.

Художника характеризує особливо серйозне й відповідальне ставлення до наповнення творів. Він, здається, зумисне уникає показної, зовнішньої ефектності манери письма, не намагається вразити нею глядача, а творить легко імпровізуючи і делікатно зосереджуючи нашу увагу на тому, де, на його думку, це необхідно. Митець вважає, що життя нам дається для того, щоб ми вчилися прощати й любити.

Текст: Володимир Мишанич