І все ж, у затишний дворик у центрі Ужгорода до майстра мало не щодня приходять учні, друзі та колеги, тут він пише картини у невеличкій світлій майстерні, колекціонує орхідеї, вирощує дині й помідори, ялини і троянди…

Майстерня художника розташована в мансардному приміщенні й для того, аби потрапити до неї, треба піднятися спіральною драбиною, захованою поміж паростків бамбука. У невеличкій кімнаті аж тісно від невеликого ліжка, стола, стільців та стелажів, які вщент заповнені картинами, ескізами, етюдами. З першого погляду очевидно, що майстер, коли приходить натхнення, довго не думає – хапає до рук першу ліпшу дощечку чи скло, вичавлює на них фарби і творить небо, гори, осінь чи вдумливу жінку. «Взагалі ніколи не замислювався над тим, чим працювати, якими матеріалами… Все залежить від настрою і ситуації», – розповідає митець.

Проте Івана Маснюка знають насамперед як скульптора – вже першою своєю персональною виставкою, яка відбулася в Ужгороді наприкінці 80-х, він гучно заявив про себе. Тоді автор презентував своєрідний підсумок зробленого до того часу,  експозиція отримала схвальні відгуки, а вісім робіт – «Часи зневаги», «Взаємність», «Землі моїй», «Жертви геноциду», «Нескорений» та інші – залишилися в альпінарії як подарунок містові. Як відзначали тоді мистецтвознавці, до Маснюка в ужгородській скульптурі ще не було творів настільки експресивної форми і настільки філософськи глибоких. Окремі з них, на жаль, зруйнували вандали, але чимало – у колекціях у друзів та в самого митця. Він демонструє свої твори з особливою любов’ю та повагою: ось легкокрила «Мить перемоги» – символ сходження людського духу на омріяну вершину; справжнім почуттям добра, спокою й благодаті аж віє від маленької, тендітної, такої м’якої, що аж хочеться взяти в руки, скульптури «Теплота»; і вражає простотою композиції та надзвичайно тонко переданим трагізмом робота «Доля». Людина, її духовність, її безмежний всесвіт – у центрі творчості майстра, і так передати все це в скульптурі, як робить Маснюк, вдається справді мало кому. 

Митець самокритичний до власної творчості. Він може зруйнувати роботу, яка, на його думку, не вдалася – так було із портретом Ференца Семана. Скульптор не візьметься за втілення ідеї, поки не обдумає її з усіх сторін, і часом на визрівання можуть піти роки. «Так довго народжувався портрет знаного графіка Павла Бедзіра, – пригадує митець. – Десять років ідея не йшла. Робити «бухгалтерський» варіант мені було не цікаво. І в один прекрасний день, на березі моря, ця ідея з’явилася. Вже готова, вона достигла, визріла і я з величезною радістю здав білети в Криму, прилетів додому швидше. Бедзір мені ще трохи попозував, але головне вже було зроблене – у мене в свідомості. Працювати було легко, і коли робота була готова, то мене аж трусило – настільки цікаво було, що скаже маестро. Він подивився і сказав лише одне: «Знаєш, пішли снідати, з роботою все добре…» Пригадую, що той сніданок перейшов у обід, а потім у вечерю. Ми розмовляли про всі світові, мистецькі проблеми, але головним було те, що портрет відбувся».

Майстер із сумом розказує, як важко в нинішньому світові виживати художникам, особливо скульпторам. І нині про втілення ідей у такому дороговартісному матеріалі, приміром, як бронза, говорити не доводиться. При всьому цьому митець не опускає руки – жартома розказує, що він ще виживає, бо є колеги, яким гірше, і таким він прагне допомогти, долучаючи до спільних проектів. «Зараз дуже складно. Тому я вдячний тим людям, які час від часу мене підтримують…  Бо прикро згадувати, як у бідності помирав Ван Гог або Ерделі, вже не кажучи про жінку останнього – Магдалину. Але таке життя, навколо різні люди – одні тішаться з того глуму, інші страждають», – констатує митець.

Робота всього життя Івана Маснюка – ще попереду. Майстер каже, що ідею, яка стане квінтесенцією всієї його творчості, має стати історія Карпатської України, знищеної раптово й жорстоко. «Ця ідея сидить в мені добрих 10 років. І треба лише, аби прийшов біс в один день, був добрий майстер поряд, який зварить каркас, трохи грошей, щоб матеріал купити… Цю роботу гріх буде не виконати...» 

Текст: Наталія Петерварі
Фото: Роберт Довганич