Він зустрічає кожного гостя і з гордістю показує своє нове захоплення – у дворі на винограднику наливаються соком… китиці ківі! Поруч – рідкісні сорти винограду, з якого восени виходить солодке густе вино. Усе це – для задоволення, для душі ж у художника – велика простора майстерня, розташована в мансардному приміщенні будинку. До неї ведуть доволі круті східці, якими, тим не менше, художник легко піднімається нагору – вже звик.

Перше, що впадає в око у майстерні – креслярський стіл, розташований під величезним, майже на півстіни, вікном. Саме тут, де багато світла й простору, народжуються архітектурні проекти майстра. Він розповідає: попри захоплення живописом, працює і над розробками будинків, церков, різних установ: «І малюю, і архітектурою займаюся. Останнім тому, що це все ж таки мій заробіток. А митці нині на голодному пайку. Немає, на жаль, попиту на живопис…»

Напроти креслярського столу в майстерні – затишний диванчик, де можна іноді відпочити, поруч – великий стіл із комп’ютером та менший журнальний, на якому нерідко господар малює ескізи. Купа дрібничок – подарунків від друзів-художників, скульпторів та й загалом гостей, яких буває чимало в цьому приміщенні – розташовані на поличках, підвіконні, книжкових шафах. На стінах – картини, ескізи, фото. А ще складені в куточках численні роботи майстра – практично всі зарамковані, готові для виставок. У мансарді кожна річ буквально дихає творчістю, а на запитання, чи багато часу майстер тут проводить, він із замріяною посмішкою відповідає: «Багато. Тут у мене музи літають. І душа співає!»

На окремому столику у майстра величезна кількість ескізів – заготовок, які з часом перетворювалися в прекрасні картини, написані аквареллю. Господар перебирає їх, шукаючи свої перші роботи, аби показати гостям. Відбирає невеличкий етюд і починає розповідати: «Ось, це робота Федора Манайла, це він мені сам колись подарував, бережу її!  Взагалі я п’ять років пропрацював у Художфонді й мав нагоду спілкуватися з метрами закарпатської школи живопису, тоді працювали і малювали Кашшай, Бокшай, Шолтес, Бурч, Сапатюк, Бровді…»

Коли заходить тема про акварелі, у майстра буквально загораються очі від захоплення. Розповідає, що акварелістів взагалі зараз мало, бо техніка нелегка, не кожному дається. «Чим складна? І чому так мало акварелістів? Насамперед тому, що в акварелі якщо ви вже провели пензлем, то все, так і буде, якщо зіпсували мазок – нічого не зміните. Тому в цій техніці не може бути накладок, тут не можна, як в олії, по вже написаному ще раз переписати. Копію роботи аквареллю повторити неможливо. Тому і складна ця техніка. Але коли ти нею оволодієш, коли досягнеш того рівня, що вже не замислюєшся, як і що робити, коли рука наче сама рухається по паперу – тоді приходять просто неймовірні відчуття! Малюю, навіть не думаючи, що роблю, лише за пензлем спостерігаю. І здається часом – наче фотографію проявляю, але не з плівки, а з уяви… Головне, аби мене в цей момент ніхто не збив, не відволік, не завадив...»

Майстер захоплюється досконалістю Всесвіту, всім, що навколо, – це може бути гарна жінка, чудовий краєвид чи дзвінкий водопад… Тем не бракує, прекрасного навколо Бог створив чимало, одна біда – важко все це перенести на папір. «Саме тому ця робота дуже стресова: постійно відчуваєш свою безпомічність перед тією потужною красою, яку бачиш, і весь час порівнюєш і відчуваєш, що не передав і десятої чи двадцятої долі тієї краси! – розказує художник. – Не передав усього, бо нема стільки можливостей у акварелі! І ось це відчуття – воно мене дуже турбує… Це стрес. Не скажу, що дуже негативний. Але адреналін сильний, вражаючий. Це постійна боротьба за збільшення можливостей задля передачі побаченого!»  

Текст: Наталія Петерварі Фото: Роберт Довганич