Марія Митрик: «Ніколи не загадую наперед, що має вийти в результаті на картині – серце завжди підказує правильний шлях»
2017
Портрети, натюрморти, пейзажі, але переважно квіти – так виглядає дуже затишна майстерня члена Спілки художників України Марії Митрик. Квіти тут на кожному кроці: у численних вазончиках, в ікебанах і в засушених композиціях.
Вони присутні майже в кожній роботі, та й сама художниця сьогодні у квітчастій сукні. Саме з образу квітки почався її довгих творчий шлях. Вони й досі її незмінна любов.
– Пані Маріє, дуже простора, гарна і велика у Вас майстерня. Звідки вона і як Ви почали в ній працювати? Чи багато часу тут проводите?
– Ця майстерня залишилася мені у спадок після смерті чоловіка. Здається, вона була збудована ще у 80-х. Я дуже добре пам’ятаю той час, коли чоловік почав сюди ходити, бо нам, двом художникам, було тісно працювати на одній кухні. А тепер я зовсім не можу працювати вдома. Почуваю себе там дуже скутою. Зовсім інша справа – малювати тут, у майстерні. Все, що мене оточує, створює особливу творчу атмосферу. Тільки тут я забуваю про все на світі й поринаю в процес створення чогось нового. Важливими залишаються тільки приємна музика і захоплення темою, яку зображаю. В такі моменти час проходить непомітно і дуже швидко.
– Видно, що найбільше любите малювати саме квіти. Які Ваші улюблені та звідки берете їх образ: із натури, фотографії чи пам’яті?
– Квіти – це моя пристрасть. Найбільше мені подобаються польові квіти. Люблю малювати їх із натури. Тоді роботи виходять такими свіжими та живими. Часом мене надихають і фотографії з квітами. Ось лаванду, наприклад, писала по пам’яті. Є щось особливе і в засушених композиціях. Коли поряд немає свіжих букетів, то люблю писати саме такі. До речі, пам’ятаю і свою першу роботу – тещин язик на підвіконні. Шкода, що вона не збереглася.
– Ви заговорили про першу картину, то розкажіть, як почали малювати? Як себе шукали і чи експериментували зі стилями, жанрами?
– Спробувати себе у ролі художника запропонував чоловік – Михайло Митрик. На той час мені було вже близько сорока. До цього часу я жодного дня не малювала, хоча в дитинстві страшенно захоплювалася цією професією. А він приніс полотно, фарбу та пензлі, а ввечері прийшов дивитися, що в мене вийшло. Він завжди підказував мені, куди рухатися і направляв, завжди хвалив, надихав. Навіть не уявляю, чого б я досягла без його підтримки і допомоги. Копітка праця і об’єктивна критика давали віру в себе та обраний шлях, і з часом це стало приносити свої плоди. На початку 90-х виник шалений попит на картини, бувало, й по 2-3 за тиждень купляли… Але після білої смуги приходить темна: чоловіка не стало. Я залишилася сама з дітьми, яких треба було забезпечувати, вчити. Почала братися за різні замовлення: портрети, натюрморти, пейзажі й сакральну тематику. Коли діти виросли та вивчилися, у мене з’явилося більше часу і можливостей для творчості. 
– Діти, які виросли в сім’ї художників, пішли Вашим шляхом?
– Ні, жоден з них не малює, але завжди мене підтримують. Саме завдяки їм я організувала останню виставку. Вони дуже наполягали на тому, щоб я зробила собі свято, поділилася своїм творчим доробком і трохи розвіялася у колі друзів та поціновувачів мистецтва.
– Колись Вас надихав чоловік, а чи надихають зараз його роботи? Чи виставляєте їх на виставках?
– Ми з чоловіком були надто різними й творили теж по-різному. Він був дуже емоційною людиною, і це передавалося в кожній його роботі. Це одразу видно, бо всі полотна живі. Одного разу я зробила експеримент і перемалювала одну з робіт. Картина ніби й була схожа на оригінал, але зовсім не така. В ній був інший характер, що одразу кидалося в очі.
Щодо виставок робіт Михайла, то спершу я ще організувала дві чи три персональні виставки його робіт, але зараз вони перейшли у спадок дітям і тепер вони вирішують, як ними розпоряджатися.
– Як Ви ставитеся до сучасного мистецтва?
– Воно точно має право на життя. Колись я сама пробувала писати картини в такому дусі. Та в душі я математик – люблю конкретику і не змінюю звички. Обожнюю писати олійними фарбами у теплих тонах, маю власний, роками напрацьований впізнаваний стиль. Я не загадую наперед, що має вийти в результаті – серце завжди підказує правильний шлях.
Текст: Олена Онда, Наталія Петерварі
Фото: Наталія Павлик