Іван Маснюк: «Маю одну ідею, років десять виношую її. І треба лише, аби прийшов біс в один день…»
2017
У самісінькому центрі Ужгорода поміж адміністративних будівель та численних магазинів заховався маленький будиночок із затишним крихітним садом.
Попри розміри, тут, на невеличкому клаптику землі, десятки видів кущів, дерев, розмаїття квітів, поруч притулилися помідори, огірки, перець, а поміж високими паростками бамбука тягнеться до мансардного приміщення спіаралевидна драбина, якою й можна потрапити до майстерні відомого закарпатського скульптора, художника, педагога Іван Маснюка. Він радо зустрічає гостей і розповідає про життя, творчість, учнів, онучку і те, як виживати в сьогоднішньому світі митцеві.
– Іване Дмитровичу, розкажіть про майстерню, як її будували?
– По-різному. Будував зі скрипом. Ще не добудував. Але мене поки тішить, що є куточок, де можна себе почувати комфортно. Думаю, що за рік вдасться майстерню завершити і нарешті можна буде всі роботи розкласти. Тоді буде ще краще.
– Як багато часу проводите у майстерні?
– Дуже мало. Основне дійство, особливо у скульптурі, проходить під час мого відпочинку: коли плаваю, катаюся на лижах, відпочиваю чи щось роблю. Або ж відбуваються навколо якісь серйозні політичні події. Наприклад, після того, як Петро Порошенко прочитав Лєрмонтова, у мене відразу відбувся спалах. І ось я вже йду до мера, щоб замовити камінь і зобразити це дійство у бронзі та камені. Ідеї народжуються у найнесподіваніших місцях та ситуаціях.
– Чи багато часу йде на розробку ідеї?
– Ідеї виношуються довго, сурово, цікаво. Починається саме велике таїнство, коли повинен ці речі подумки пропрацювати до деталей. Після того, як ідея визріла, тоді вже тільки починаєш ліпити. Так довго народжувався портрет художника Павла Бедзіра. Десять років я думав над тим, яким він має бути. Ідея не йшла. Робити «бухгалтерський» варіант було не цікаво. В один прекрасний день, на березі моря, ця ідея з’явилася. Вже готова, вона достигла, визріла, і я з величезною радістю здав білети в Криму, де саме перебував, і прилетів додому. Бедзір мені ще трохи позував, але головне вже було зроблене – у мене в свідомості. Коли робота була готова, то мене аж трусило – настільки цікаво було, що скаже маестро. Бедзір подивився і сказав: «Знаєш, пішли снідати, з роботою все добре…» Пригадую, що той сніданок перейшов у обід, а потім у вечерю. Ми розмовляли про світові, мистецькі проблеми, але головне в той час було те, що портрет відбувся.
– Кому дозволяєте критикувати свої роботи?
– Кому завгодно. І прислухаюся до них, бо це дуже корисно – чути відношення людини зі сторони. Це цікавий діалог, бо інколи люди багато що не розуміють. Але якщо відбувається розмова, то обидві сторони задоволені.
– Ви різнопланова творча натура. Як вдається поєднувати і живопис, і скульптуру? Як загалом відбувається творчий процес?
– Це все дія часу. В живописі для мене простіше, бо складні філософські проблеми не вдавалося ще вирішити. Це просто: передаєш враження й отримуєш насолоду. Або сумуєш, що не вдалося. З часом доробляєш. Інколи олія, інколи акварель. Взагалі, не задумувався над тим, чим працювати, як, усе залежить від настрою й ситуації.
– Що вас може надихнути?
– Перш за все, стан душі. Коли тобі туди наплюють, то виходить біль. Коли хороший настрій – тішишся цій миті. То все проходить спонтанно, цікаво, напружено, не гладко, тому що то є процес, який вимагає концентрації повної. До роботи потрібно відноситися з повагою, тоді будуть приємні моменти, радість із того, що зробив. Так було і з скульптурою «Біль». Свого часу її розбили, і було вкрай прикро, а через два роки мій учень Михайло Ілько сказав – хочу її придбати для «Галереї Ілько». Кажу, ти спізнився. А він: «Давайте її повторимо». Я погодився, бо дуже потрібні були кошти – жінка хворіла. Відбулося дійство і радий, що при вході в галерею є ця робота. Десь бачу якісь хиби, але сутність закладена і вона радує.
– Чи складно – повторити роботу?
– Не складно. Якщо, наприклад, першу скульптуру «Біль» я виліпив за одну ніч, тоді мені наплювали в душу і біль була через край, то цю – вже ні. Більше працював над нею. Не всі помічають, що це другий варіант. Радує, що є можливість донести ідею до глядача, тим більше, у такому вишуканому місці, де проводять виставки та концерти, де люди спілкуються з мистецтвом. І коли туди прихожу, то хвилююся – бо маю трохи відношення до цього.
– Це ж ваша робота – барельєф Шевченка на фасаді школи в Ужгороді?
– Так. Був у мене в гостях мер міста Еміл Попович, попросив зробити барельєф. Це була велика честь для мене! Шевченко – така людина! Дивуюся, як він міг бути на волі всього 10 років, а залишити після себе таку спадщину, якою може гордитися будь-який народ. Не дарма по всьому світу саме йому поставили найбільше пам’ятників. Приємно, що причетний до того, що Шевченка стало більше в Ужгороді.
– Іване Дмитровичу, художники часом намагаються доробляти картини. Але як щось змінювати в скульптурі? Це ж нереально!?...
– Так, переробити скульптуру неможливо, якщо вона вже у матеріалі. Тоді доводиться змиритися з тим фактом. Бо й передбачити все не можна. А ось реакція людей завжди цікава, вони сприймають роботи емоційно. Або байдуже. Багато що залежить від виховання, освіти, внутрішнього відбору.
– Ви екстравагантна особистість: у поведінці, вчинках, висловах. Чи важко вам уживатися з суспільством?
– Я толерантний, але буваю інколи дуже жорстоким. Доводиться часом ставити на місце тих, хто «скаче в очі». Також люблю віддячувати – добротою.
– Куди йдуть ваші роботи? Ви їх продаєте?
– Дуже рідко. Часто дарую. Якщо хтось купить три роботи, четверту, наприклад, дарую (Сміється. – Авт.). Не голодую. Дякуючи секонд-хенду, вдягнений. А взагалі щастя від 60 доларів пенсії, звісно, мало. Але хочеш жити, то вмій крутитися. Інколи легко, інколи важко.
– Знаю багато прикладів, коли митці бідують…
– Зараз дуже складно. Тому я особисто вдячний тим людям, котрі придбали нещодавно у мене кілька робіт, завдяки цьому вдалося залатати деякі дірки. Але такі моменти – не часті. При всьому цьому прикро згадувати, як у бідності помирав Ван Гог або Ерделі, вже не кажучи про сердешну жінку останнього – Магдалину. Але таке життя, навколо є різні люди. Одні тішаться з того глуму, інші страждають.
– Ви як митець можете сказати, що вже відбулися, реалізували себе?
– Мабуть, ні. Я ще маю цікаві задуми. Дай Бог, аби завдяки тим людям, які пообіцяли допомогти, зміг втілити їх у життя. Два обіди ж не з’їси, а ось коли у тебе в тайстрі щось є, то ти обов’язково починаєш ту ідею, задля якої варто жити, втілювати у життя.
– Наскільки розумію, є ідея, над якою роками думаєте, мрієте втілити у життя?
– Є. Це історія Карпатської України. Її біль. Її знищили раптово, жорстоко. Ця ідея сидить в мені років десять… І треба лише, аби прийшов біс в один день, був добрий майстер поряд, який зварить каркас, трохи грошей, щоб матеріал купити… Цю роботу гріх буде не виконати.
Текст: Наталія Петерварі, Денис Фазекаш
Фото: Роберт Довганич