ОРОС ВАСИЛЬ

Заслужений майстер народної творчості України (1999). Лауреат Державної премії імені Д. Щербаківського (1998). Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України (1990).

Василь Петрович Орос народився 2 січня 1933 року в селі Теребля Тячівського району Закарпатської області. Його дитинство пройшло у тяжкі тридцяті роки, коли панувала світова економічна криза, що зачепила і Підкарпатську Русь, яка на той час входила до складу Чехословацької Республіки. У дитинстві, як і всі діти, любив малювати. В армії вправлявся в рисунку олівцем. А систематично почав займатися живописом після армії, коли вже працював механіком в Ужгородському  автопарку. Робота була в мене позмінна – добу працював, а три дні відпочивав. Мав час на самоосвіту, живопис. Ази образотворчої грамоти засвоював з книжок. Багато читав як з теорії мистецтва, так і практики. З професійними художниками ніколи не мав якихось близьких дружніх стосунків, хоча багатьох знав і знає.

Василь Орос – самобутній унікальний митець, якому вдалося зберегти дитячу свіжість і безпосередність бачення світу. Нині він – один із небагатьох, хто представляє наївне мистецтво нашого краю, України. Його творчість – це естетичний вияв етнокультури краян, що виражає душу нашого народу, є дотичним до цінностей національної ідентифікації. У творчості митця простежується використання прадавньої символіки як вияву родової міфологічної свідомості. Автор часто використовує відомі сюжети з пісенного фольклору, казок, народних звичаїв та обрядів, оригінально їх інтерпретуючи. Тому його мистецтво близьке, рідне і зрозуміле тим, хто знає і цінує народну культуру.

Художник упевнений, що якщо людина здібна й має бажання, то самостійно може досягти вершин майстерності у своїй справі. Він постійно цікавився мистецтвом, сам  усього навчився. З теорії та історії мистецтва може посперечатися з деякими академіками.

Працює по-різному, залежно від тематики. У 60-70-ті роки багато їздив Закарпаттям, малював з натури. Але, зазвичай, картини домальовував у майстерні. Ніколи не намагався копіювати природу, зображував її по-своєму. Події, що трапляються в його житті, в Україні та й загалом у світі, викликають у нього роздуми, певні думки, іноді спонукають взяти до рук пензля, висловити засобами мистецтва своє ставлення до того, що відбувається навкруги, до життя. Спочатку зароджується якась думка, ідея, з’являється бажання донести її до глядача. Ось тоді він сідає, бере в руки олівець,  робить декілька ескізів до картини, працює над композицією, вирішує колорит. Тому має роботи на історичну тематику, малює ікони, пейзажі, натюрморти, іноді – портрети. Манера письма художника далека від академічної. Це не живопис у буквальному значенні цього слова. Образно висловлюючись, він не живо пише, а розфарбовує створену на полотні графічну композицію, що, до слова, характерно для самодіяльних митців. Хоча, звичайно, це стосується не всіх полотен майстра.

Митець зізнається, останнім часом йому вже важко малювати. Сили вже не ті, що були 10-20 років тому. Але реалії життя він сприймає по-філософськи: в усьому покладається на Бога. Каже: «Яка буде його воля, така й буде моя доля».

Учасник обласних, республіканських та міжнародних художніх виставок. Персональні виставки: 1992 – місто Ужгород, 1993 – місто Київ.

Володимир Мишанич