Кремницька Єлизавета

Член Національної спілки художників України. 

Ліза Кремницька – видатна художниця третього покоління закарпатських майстрів живопису і водночас не схожа ні на кого, окрема мистецька особистість. Вона мала відвагу опинитися в епіцентрі нової хвилі закарпатського художнього життя, стати дружиною художника Павла Бедзіра, прийняти долю художниці, відкинутої офіціозом, але незламної в творчості, що тривала впродовж усього її життя і зрештою коштувала їй життя.

Ліза була неймовірно талановита. Поступила в училище без будь-якої підготовки й уже за рік навчання вражала своїми живописними досягненнями і здатністю вловлювати найсуттєвіші риси в малюванні портретів. Мала непростий характер, противилася всьому обов’язковому і водночас була вельми вразливою.

Неординарна Ліза народилася 14 червня 1925 року в найдавнішій частині Ужгорода – Радванці. Жила у маленькій квартирі з мамою і молодшим братом Отто, що згодом став скульптором. З 1932 до 1941 відбулося шкільне навчання. Після спроби навчатися у торговельному технікумі, визначилося головне – художнє училище з 1946 до 1950.

Її першим і єдиним місцем роботи став Художфонд. У 1952 році вперше виставила свої роботи на обласній виставці і з тих пір виставкова діяльність не припинялася. Того ж року Кремницька вийшла заміж за Павла Бедзіра. Почалося непросте спільне життя, творча робота і часом змагання двох талантів.

Ліза фантастично працювала з кольором. Під впливом Павла пережила захоплення графікою і зробила своєрідні графічні серії, але суттю її творчості був колір. Зачаровують її полотна з пастозно покладеними дивовижно знайденими кольоровими співвідношеннями у техніках темпери, особливої бедзірівської емульсії і навіть в енкаустиці – портрети, пейзажі, натюрморти кінця 1950-х – середини 1960-х років, багатофігурні композиції 1970-х років, малюнки фломастерами.

У 1958 році Кремницька подала документи на вступ до Національної спілки художників. Прийняли її через 10 років, у 1968-му, а ще через 10 років, у 1978 році художниця раптово померла.

Над нею тяжів увесь набір чинників, що перешкоджали нормальному професійному зростанню в СРСР. Вона ніяк не вписувалася в контекст соцреалізму. Однак вона зробила своє мистецтво, яке залишила нам разом із спогадами про богемні, творчі 1960-ті й про тих, що були в епіцентрі мистецьких подій.

Михайло Сирохман