Гарапко Іван

Ім’я І. Гарапка, видатного скульптора і педагога – в переліку видатних особистостей Закарпаття, що зробили вагомий внесок у художній літопис краю. Разом зі своїм колегою і соратником В. Свидою він був зачинателем професійної пластики на теренах рідної землі.

Іван Гарапко народився в 1909 році в с. Завидово, що на Мукачівщині. Змалку закоханий у дерево, як матеріал художньої обробки, він мріяв стати різьбярем. Саме це прагнення творити привело його в школу художньої обробки дерева в селі Ясіня, де талановитий і захоплений юнак засвоїв ази професійної грамоти під доброзичливим і уважним наставництвом відомих чеських художників О. Єлена та В. Фуліка. Обдарований учень відразу привернув увагу викладачів, які пророкували йому блискучі перспективи і порадили продовжити навчання у Празькій вищій художньо-промисловій школі на факультеті скульптури. І. Гарапко дослухався до їхніх порад і успішно закінчив цей навчальний заклад, де отримав грунтовні знання з малюнку, живопису, скульптури та композиції. Власник диплому академічної скульптури, він отримав направлення на подальше навчання в Париж. Однак, на заваді стала Друга світова, Париж залишився нездійсненною мрією. 1939 року митець повернувся додому і ніколи про це не пожалкував, його праця на рідній землі була корисною, плідною й результативною.

Та на певний час довелося забути про творчість, бо війна була вже на порозі отчої домівки. У лавах добровольців довелося захищати свою вітчизну. І тільки після 1945 року скульптор активно включається в творче життя ніби намагається надолужити вкрадені війною роки. Митець із самого початку працює в різних матеріалах і техніках – дерево, кераміка, глина, гіпс, камінь. Його мистецтво вирізняється широтою жанрових зацікавлень – живі й неупереджені сценки з життя закарпатців, вагомі й значущі історичні події, гостро-психологічні портрети, промовисті монументальні пам’ятники та декоративні паркові скульптури.

І. Гарапко вже в своїх ранніх мистецьких роботах продемонстрував послідовну й усталену вірність реалістичному способу зображення та зберіг відданість своїй творчій програмі й світоглядницьким уподобанням до останніх днів. Автор послуговується мовою виразних, переконливих у своїй художницькій правді, ясних і дохідливих пластичних образів як у своїх численних, камерних, невеликих за розмірами станкових скульптурних композиціях, так і у вагомих за задумом і своєю художньою реалізацією монументальних творах. Художні праці скульптора незмінно вирізняються професіоналізмом виконання, позбавлені щонайменших деформацій та нарочитих, невиправданих ефектів пластичних форм, вони є несфальшованими, зрозумілими та неупередженими художніми зверненнями до глядача.

Сучасник Івана Гарапка Петро Ходанич у автобіографії пригадує: «По війні Іван Іванович був єдиним професійним скульптором в Ужгороді, за часів Чехо­Словаччини він спеціалізувався на постатях красунь і хлопчиків для фонтанів. А тут якось серед ночі люди у військових строях кличуть реставрувати руку вождя – товариша Леніна. При транспортуванні вона розбилася – залишилася тільки культя у вигляді металевого стержня. А завтра – 7 листопада, день революції і відкриття пам'ятника. Їхати до райцентру за сотню кілометрів. Ніч, дощ, електрики нема, монумент безрукого вождя накрито військовим брезентом. Секретар райкому, начальник міліції, військові готові на ангельських крилах допомогти скульптору. Привезли місячний запас гіпсу з райлікарні і шпиталю.

Іван Іванович попросив зняти брезент із тої культі й зайшовся творити. Для вірності образу принесли ілюстрацію з Леніним на броньовику. Вождь рішуче затис кепку в руці. Іван Іванович вирішив так само всучити в руку вождя кепку. У світлі штудебекерів роботу довершили вчасно, брезентове покривало опустили вниз до п'єдесталу, в райкомі розпили пляшку коньяку – і на мітинг. Пройшов і дощ. Колони з портретами вождів, червоні прапори, революційні здравиці, на трибуні – високе начальство й Іван Іванович. Трудящі прагнуть побачити статую вождя. Секретар райкому і начальник військкомату стягують покривало. Почесна варта тричі бахнула з карабінів салютом. Ленін кепкою в руці показує народу напрямок до світлого майбутнього. Щасливий народ мав би прокричати «Ура!», а тут – гоголівська тиша. На голові вождя така ж сама кепка! Кар'єра скульптора-вождиста для Івана Івановича несподівано закінчилася, всі надії він покладав на учнів».

І. Гарапко успішно поєднував творчу роботу з педагогічною діяльністю. З 1946 по 1958 рік (у найскладніший повоєнний період становлення освітнього закладу) був директором училища прикладного мистецтва, згодом педагогом-викладачем (до виходу на заслужений відпочинок у 1974 році), що зростив цілу плеяду молодих талановитих скульпторів. Закарпаття завдячує Івану Гарапку за вагомий внесок у розвиток мистецтва скульптури краю.

Роботи скульптора брали участь у обласних, республіканських та всесоюзних виставках, монументальні твори автора по нинішній день прикрашають майдани, вулиці та стіни будівель низки закарпатських міст і сіл.