Юрій Дикун: «Мистецтво треба робити легко, тоді воно легко сприймається»
2017
До своєї майстерні на околиці Ужгорода закарпатський художник, викладач Коледжу мистецтв ім. А. Ерделі Юрій Дикун запрошує щиро. Просить орієнтуватися на великий кущ барбарису біля воріт.
Маленький дворик перед будинком майстра тішить око облаштованістю й цікавим підходом до оздоблення. А ось будинок кожним своїм елементом, кожною річчю наче говорить: тут живе справді цікава особистість, натхненна й надзвичайно позитивна. Це відчувається і в розмові, і в гостинності митця. Він – художник у всьому, починаючи з інтер’єру й завершуючи кухнею, на якій часто зустрічає гостей. Тут і починаємо розмову…
– Пане Юрію, коли Ви почали малювати? Або ж не так: коли у душі народилося бажання творити?
– Дуже влучно питаєте, бо саме так, народилося... До 15 років я грав у футбол і мені це дуже подобалося. Але одного разу мене принесли з поля і я подумав: «Щось тут не так, не тим шляхом я йду в житті». І саме в цей час мій однокласник Михайло Чундак запропонував вступати з ним у художнє училище. «Мені треба хоч потренуватися, якось підготуватися», – відповідаю. Прийшов додому, знайшов прості акварельні фарби і намалював горщик з помідорами і огірком. Показав роботу татові, який закінчив наше училище, і він був здивований – як я намалював це за один раз? Так я малював ще і ще, і ці мої спроби привели до того, що зрештою вдалося вступити в училище прикладного мистецтва. А далі, в процесі, малювання мені почало подобатися. А коли воно подобається, починаєш це любити. Саме тому, як на мене, головне в житті – робити ту справу, яка тобі до душі. То є велике людське щастя! До всього, у мене були прекрасні викладачі – Іван Дідик, Іван Маснюк та інші – саме вони навчили розуміти мистецтво!
Після закінчення училища була армія, а потім – навчання у Львові. Там я потрапив у компанію надзвичайно хороших людей, а оточення, як відомо, має дуже великий вплив. Ці художники стали моїми друзями на все життя – А. Медвецька, Н. Грабар, О. Коваль, Н. Кікоть та інші!
– Як вирішили малювати на склі?
– Десь на третьому курсі я побачив роботи художника Івана Остафійчука на склі й не зміг відвести очей. Ось так: коли щось має статися, то воно обов’язково стається. А приблизно за тиждень-два мені потрапила до рук книжка про румунську ікону на склі. Це видання я проштудіював дуже ретельно, багато чого зрозумів і почав створювати такі ж роботи. Вони стали хорошим підробітком, поповнювали мій бюджет, що було на той час не зайвим. Після мене на склі, до речі, почали малювати й інші, але я був першим, а це в мистецтві надзвичайно важливо.
А з часом мені й цього вже було мало. Бо коли робиш щось добре і в тебе це виходить, то хочеться в роботи додати своє. Завжди можна використовувати різні техніки, фактури тощо. Адже в кожного художника свій сценарій у житті. До того ж, виникає багато моментів, які дають підказки. Якщо їх взяти до уваги й зрозуміти, то далі вже все йде легко. Всі мої роботи як оповіданнячка – це фрагменти мого життя. Якщо це було з тобою, то просто треба це використати. Я це й роблю, тільки на склі. Мистецтво треба робити легко, тоді воно легко сприймається.
А потім вийшло так, що написаних робіт стало багатенько. Я задумався: що ж із ними робити? Як часто буває у житті, все вирішує випадок. Якось я познайомився з француженкою, запросив її додому і подарував дві картини на згадку. Уявіть собі мій подив, коли за два тижні вона прислала мені запрошення у Францію в чудове місто Гренобль. І повіз я туди свої роботи...
Жив у Франції років зо п’ять, періодично приїжджаючи додому. Дуже мені подобалося там - у спокої, чистоті й без хамства. Але, з іншого боку, працюється краще тут. Мабуть, сама земля допомагає творити…
– З Франції привезли багато робіт?
– Є у мене одна робота, яка називається «Сліпий музикант» (художник демонструє її. – Авт.). У Франції в метро я побачив сліпого, який грав на акордеоні так натхненно, що в нього були очі, як у зрячої людини» Пройшов час, і я вирішив написати його на склі - вийшло, як на мене, дуже по-справжньому.
Ще, пригадую, хотів побувати в Мулен Руж, ну дуже-дуже хотів! Думав, зайду бодай води попити. І я таки зайшов, водички попив – і наче потрапив у казку! Настільки заглибився в ту атмосферу, що створив свій «Мулен Руж». Потім був свій Нотр-Дам: уявіть, сонце сідає в Сєну, «грають» вітражі, лунає органна музика… Просто зривало дах! А, крім того, я собі умію «крутити гарне кіно»… Людина ж багата тим, що бачить, треба тільки зуміти це сприйняти, відчути, «з’їсти»!
– Потім, наскільки мені відомо, у вашому житті й творчості була Іспанія?
– Так, їздив в Іспанію – прекрасна сонячна країна. Там така спека, дихати неможливо, але ж малювати треба. Я собі й видумав, як передати ту атмосферу – вирішив малювати на золотих тонах легкою аквареллю, і то почало виходити добре. Крім того, в Іспанії багато свят, чудова їжа, тож я казав, що хочу спочатку «випити» й «з’їсти» цю країну, а потім буду малювати. Коли це зробив, то відчув Іспанію як зовні, так і зсередини. Я був у такому захваті! (Сміється. – Авт.).
– Часто експериментуєте?
– Художник має експериментувати, змінюватися, якщо він залишатиметься на одному рівні, то стане нецікавим і нікому не потрібним. У 16 років мені подобався один живопис, у 18 – інший, у 30 – третій. Взагалі з віком людина починає відчувати й розуміти більше, стає мудрішою. Так і в творчості: випробовуючи щось нове, можна й «запороти» перші речі. Але з часом наперед на два-три кроки бачиш свої дії.
– Розкажіть про картини на склі: очевидно, на ньому важче писати, оскільки роботу не можна виправити…
– Ні, виправити можна. Але технологія складна тим, що ти малюєш з іншого боку і виконуєш малюнок фактично всліпу. Потрібно відчувати роботу. Та якщо багато працюєш, то в тебе все виходить легко.
– Чи легко здійснювати перехід – від скла до полотна?
– Ні, для мене – не важко. Але художник має завжди малювати, як скрипаль – грати. Без перестанку. Бо якщо робиш перерву, приміром, на два тижні, то треба знову старатися повернутися в гаму. Я ж, наприклад, бачу, що мені не подобається, і це добре. Головне, що я не закоханий у своє мистецтво, бо самозакоханість занапастила багатьох художників: коли митець каже, що він геній і вже на вершині, то ця верхівка гори стає для нього спуском. Уверх після того дуже важко піднятися.
– Як відбувається цей процес – творення?
– Коли починаєш малювати на склі, ти повністю поринаєш у цю справу. Починаєш – і за кілька годин щось у голові наче дає команду «стоп!». Тоді зупиняєшся і йдеш відпочити на диванчик. Після двох годин дивишся на свою роботу вже іншими очима, розумієш, що зробив, бачиш свої помилки, які на ту мить ще легко виправити.
– А чи не хочеться постійно щось додавати, виправляти?
– Ось цього не потрібно робити, бо іноді дрібницями можна знищити головне. Є ж чисті лаконічні роботи, які виконуєш на одному подиху, до яких нічого не потрібно додавати. Взагалі в мене всі роботи мають свою історію. Але я їх не розповідаю, а беру й малюю, передаючи все на склі. І так залишається таємниця – моя і того скла…
– А чи реально створити таємницю на картині, яка виконується під замовлення?
– Є у мене роботи на замовлення. Люди приходять і кажуть, що хочуть, а якщо воно мені імпонує, співпадає з характером, малюю із задоволенням. Так само беруся робити інтер’єри, ландшафтний дизайн – люблю з таким бавитися. Маю своєрідне бачення, але при цьому намагаюся те, що створила природа, не зіпсувати. Бо ми, люди, часто розмінюємося на псевдокрасу, а цього не слід робити. Це наче в чай додати 5 ложок цукру – солодко так, що аж нудить...
– Розкажіть трохи про майстерню, про будинок.
– Будував його сам, поступово. Хата неординарна, у ній знаходяться лише справжні речі.
– Які з них найдорожчі, близькі серцю?
– Ось, приміром, батік, який Наташа Кікоть робила, коли ми побували в Кужбеях на Міжгірщині. Ось горщик Лесі Коц, який виготовила, коли ще вчилася. А ось робота Беати Корн. А ось тут – моя картина, я багато свого часу ірисів намалював. Це ж, знаєте, квіти фараонів. Ірис дуже гарний двічі в день, коли сонце встає і сідає. Тоді промені проходить через пелюстки квітів, і це неперевершена краса. Головне – вміти її побачити, відчути. Намагаюся вчити цьому дітей в коледжі, дуже хочу виховати у них смак. А взагалі, життя – це гра. Треба просто уміти гратися й отримувати від цього задоволення!