Віталій Слободський: «Для мене кожен мазок пензлем у картині – не випадковий»
2017
До села Руський Мочар на Великоберезнянщині, де розташована майстерня заслуженого художника України Віталія Слободського, добиратися нелегко. Село гірське, дорога погана. Але майстерня художника варта зусиль. У ній багацько картин, старовинних речей. А роботи майстра наче фотографії – він так реалістично передає побачене, що складається враження, ніби знаходишся у фотостудії.
– Розкажіть про Вашу майстерню: як будували, чому саме тут?
– У нас на Великоберезнянщині просто прекрасні місця – Вишка, Красія, обходив їх уздовж і впоперек. Люблю ці краї, тому вирішив зробити майстерню саме тут.
– У Вас дуже атмосферно. Окрім картин, багато старовинних речей…
– Так, залюбки колекціоную старі речі. Якось приїздила сюди група дітей-скаутів з усього світу, питаю в них: чи знаєте ви, що таке біглязь? Звичайно, ні. То я їм і демонструю. Маю багато речей, про які навіть дорослі не знають…
– Ось, бачу, дуже цікавий і оригінальний килим на стіні…
– Це моєї дружини, її придане, отримала в спадок від пра-пра-прабабусі. Він має цікаву історію. Свого часу родина дружини виткала дванадцять унікальних килимів. Проте в період розкуркулювання у них все забрали. Один виріб вдалося сховати – його буквально закопали в сніг. Оце він і є: унікальна ручна робота, природні фарби, висока якість – йому сотні років, а виглядає як новий.
– Які ще тут речі, дорогі Вашому серцю?
– Мої картини. Художник у кожну роботу вкладає частинку своєї душі.
– Розкажіть про творчість: Ваші роботи настільки реалістичні, що складається враження, ніби й не картини зовсім, а фото. За рахунок чого вдається досягнути такого рівня майстерності?
– У кожного напевно свій шлях. Для мене, наприклад, важлива скрупульозність: у роботі нема другорядних деталей – кожен мазок пензлем у картині не випадковий. Все має бути на своєму місці: якщо стовбур, то значить стовбур, якщо ялинка – то ялинка, якщо є навіть просвіт між деревами, то і його малюю. До речі, не обов’язково брати етюдник і малювати – достатньо набратися вражень, спогадів і вже так відтворювати пейзаж на полотні. А ще люблю передавати настрій, зокрема, природи. Він же існує, він такий, як у людей. Головне – відчути його, вловити… Загалом, мені 69 років, а малюю я з дитинства. Постійно. Так майстерність і відпрацьовується. Якщо художник бодай місяць не працював, то можна сказати, що його втрачено.
– З Вашими роботами, творчістю пов’язані якісь цікаві історії?
– Цікавою була доля моєї ранньої роботи «Прокляття». Якщо правильно пригадую, до виставки з нагоди 60-річчя утворення СРСР я представив цю картину, але її не сприйняли і розкритикували. Звісно, мене це засмутило. Але моя мама вирішила мене підтримати: вона взяла «Прокляття» і повезла до Москви. В результаті, полотно відзначили дипломом І ступеня і золотою медаллю.
– Чи ви одразу почали писати в реалістичній манері чи пробували себе в інших стилях?
– Пробував, певна річ, особливо в молодості! Знаєте, студенти завжди щось шукають, тож і я не був винятком. Пригадую, в Одесі, де вчився, якось була виставка копій Ван Гога в «3D». Для нас це було щось нереальне! Підходили, роздивлялися ті мазки, деталі, хоч це було і несправжнім... Тоді ми всі закохалися у творчість Ван Гога. Я теж захоплювався імпресіонізмом, модерном, абстракцією, але все ж таки дійшов до того, що найскладнішим стилем у живописі є реалізм.
– Як у Шишкіна?
– Так, багато розмов про те, що це легко – взяв, сфотографував та й перемалював. А ви спробуйте таке зробити – аби воно було живе і до того ж професійно зроблене, а не «кітч» якийсь. Тільки справжнє мистецтво зацікавить простого глядача, якого нічим не підкупиш.
Насправді мало хто намалює таку ж прозору воду у річці, як Шишкін. А хтось при цьому каже, що він банальний фотограф. У мене тільки одна відповідь на це: а ви спочатку спробуйте скопіювати Шишкіна! Тому для мене, наприклад, найкраща похвала, коли на виставці люди підходять і кажуть: «Оця картина дійсно як справжня!»
– Що є найскладнішим для Вас у творчості?
– Для мене найнудніше – робити підмальовок. Коли вже полотно зафарбоване, плями розкладені – ось тоді починається творчість, це вже я люблю. Нерідко засиджуюся допізна і не помічаю, яка година. Але взагалі справжній художник має все робити, все вміти, бути майстром і відчувати, як мазок покладений, як закомпонована робота. Ну ось, приміром, Бокшай, він завжди був взірцем – у мене постійно перед очима книга з його роботами.
– А Ви, до речі, часом не були знайомі?
– Був випадок. Моя вчителька хімії Катерина Шелепець була самобутнім художником і була знайома з усіма корифеями закарпатського мистецтва. Якось вона вирішила мене, свого учня, познайомити з ними. Пам’ятаю, біля старого мосту на Забрідь Йосип Бокшай вирішив помалювати. Там ми з ним і познайомилися. Він і моя вчителька малювали, а я сидів поруч, тримав на колінах альбом і малював теж. Бокшай підійшов, подивився і каже: «Хочеш, хлопче, навчу тебе малювати?». Я відповів: «Звісно»! А він: «Щоб бути художником, треба дуже багато малювати». Пригадую, що той малюнок мосту біля Заброді роботи Бокшая потім за безцінь продавали в одному з магазинів на Корзо. А я щось не здогадався цю роботу придбати й досі про це шкодую. А картина була гарна: природа, міст, річка і моя вчителька, яка малює з етюдником...
– Маєте улюблену роботу?
– Остання робота «Рання весна» дуже подобається. Коли її малював, то пейзаж постійно змінювався; спершу малював стару вербу, а за рік вона вже поламана, через два – опустилася ближче до річки, потім – взагалі зникла. Але мені вдалося відтворити цей пейзаж, те перше враження, зберегти його на полотні. Ще люблю «Ранню весну у Кострино», та й багато інших. Насправді всі роботи дорогі.
– Спасибі за розмову, успіхів Вам у творчості!
Текст: Наталія Петерварі, Денис Фазекаш
Фото: Роберт Довганич