СЕРГІЙ КІРЕЄВ: «Художник має брати відповідальність за тему, яку порушує»

Більшість його робіт абсолютно відрізняється від типових зразків закарпатської школи живопису. Він індивідуальний, несхожий, інший. Директор Дитячої художньої школи ім. М. Мункачі художник Сергій Кіреєв – про те, як митцю творити діалог із глядачем та про що, власне, з ним говорити.

– Пане Сергію, ваші роботи – нетипові зразки закарпатської школи живопису. Навіть місцеві пейзажі відрізняються манерою виконання…

– Закарпатська школа особлива. Вона тим і цікава, що різноманітна. Але якщо ми всі будемо схожі на Бокшая, Ерделі чи когось із сучасників, то буде якось однобоко. Як правило, гори, природу купують у першу чергу. Але гнатися за тим, що користується популярністю, не хочеться. Той, хто орієнтується виключно на вимоги споживача, а не на власні вподобання, одразу відрізає можливість і нагоду створити таку роботу, яка буде діалогом із суспільством, розмовою про те, про що воно хоче говорити. Моя творчість специфічна тим, що основна робота – це художня школа. І щастя, коли у мене є час постояти біля мольберта, погратися з деталями, звернути на щось увагу, тонко обіграти роботу й насолодитися свободою творчості.

– А як Ви прийшли до мистецтва, до живопису?

– Це тяжкий випадок. Воно настільки органічно влилося у життя, що розумієш: не можеш жити без цього. Це мені необхідно. Воно пре з мене постійно. Деякі теми перегорають, бо просто не вистачає часу – побути на самоті з мольбертом дороге задоволення. Мистецтво завжди жевріло в мені, але я ж раніше іншим займався…

– Чим же?

– Довга історія… Якщо ви помітили, у мене тут є військова тематика. За радянських часів моїй матері сказали, що її син не вступить до Ужгородського університету, бо за походженням, «робоче-крєстьянскім», не вийшов.

Вирішив іти в армію, потім вступив у авіаційне училище. Закінчив його, і 10 років літав на гелікоптері МІ-24. Після – вступив на художній факультет Івано-Франківського університету імені В. Стефаника. Проте мені пощастило побувати на етюдах із Василем Бурчем та Василем Цибере – чудовими закарпатськими пейзажистами й набратися досвіду і від них.

– Пейзажі у вас не тільки закарпатські…

– Ці картини написані за особистими враженнями і чорно-білими фотографіями. Гіндукуш – це гори в Афганістані. Таких скель я не бачив ніколи! А як побачив – одразу зрозумів, що колись їх намалюю. Зробив фото і кілька рисуночків, а втілив їх на полотні вже пізніше.

У мене є картина з очима Азії і військові вертольоти, які сідають. Я півтора року пробув «на екскурсії» у Кандагарі (Афганістан. – Авт.), там є Долина женихів. Здалеку здається: каміння, а то – черепи! Скільки ж молодих хлопців, одружених і неодружених, там загинуло? Це м’ясорубка, в яку нас втягнула погано побудована система...

– Тема війни в Україні лягала на Ваші полотна?

– Це настільки болісна і складна тема, що ось так нашвидкуруч просто намалювати солдата десь на барикадах було би зухвало. Хочеться написати ґрунтовну роботу, яка була б органічною, вплинула на свідомість глядача… Але для цього має скластися образ. Є у мене антивійськова тема: молода дівчинка пише балончиком на стіні «No war». Проте одними пацифістськими виступами боротися проти війни недостатньо. Вважаю, художник має брати відповідальність за тему, яку він порушує. Якщо йдеться про війну, то має показати її жахи, а не намалювати яскравими барвами про те, як гарно померти на барикадах Парижа. Яскравими фарбами жахи кровопролиття не зобразити. До цієї теми треба дійти, у ній має бути думка, а не просто квіточки.

– Часто порушуєте соціальну тематику?

– У мене вона переважає. Мені цікаві теми «людина і світ», «людина і суспільство», «людина і мистецтво». Є у мене робота на тему «Весь світ театр». Або балерина, якій в пуанти потрапила горошина, але вона повністю віддалася мистецтву, тому лише після виступу зрозуміла, що їй заважало, і знесилена впала. Людина – це тема для мистецтва. Гуманістичні ідеали повинні домінувати у творчості, і я намагаюся до цього приблизитися.

– Ваші картини більше нагадують якийсь фантастичний світ…

– Я дозволяю собі експериментувати. Буває, що персонажів картин підказує життя: ось учениці старших класів нашої школи – сучасні бунтарки, а тут – Марька-знахарька – гукливська жіночка, про яку я почув із переказів. Кажуть, травами лікує. Часто бачу перед очима якісь сюжети, образи, які потім втілюю на картині.

– Чи маєте визначення власного стилю?

– Я більше полюбляю сучасний напрям фентезі, ніж абстракцію. Такий собі реалізм на грані фолу. Це якийсь інший фантазійно-реалістичний світ. Експериментую: чому б не спробувати отак? Образ просто складається у голові. Іноді щось надихає. Музика Маріконе на мене вплинула так, що захотілося зобразити дівчат із музичними інструментами, які пливуть у повітрі. Вона окриляє і здається, що все навколо невагоме.

– Як розумієте, що робота вже завершена?

– Працювати над картиною – це як пісня. Якщо тяжко дається, то нащо це малювати. Коли втрачається інтерес до роботи, стає нецікаво, працювати над нею перестаю. Буває просто «перегорає» тема. Буває, пройде час, фарби засохнуть, у голові також усе засохне. Потім думаєш: «А кому це треба?» Якщо тобі треба, значить, і комусь теж. А якщо навіть художнику не потрібні його роботи, тоді точно не слід їх комусь показувати.

Текст: Ксенія Шокіна
Фото: Наталія Павлик
© Культурно-мистецька фундація Brovdi Art