Петро Гайович: «Інколи виходять з-під пензля такі роботи, що не вірю, що сам їх зробив. Ось де адреналін!»
2017
Затишний будинок художника-аквареліста й архітектора Петра Гайовича заховався посеред зеленого саду буквально за кількасот метрів від центру старовинного Ужгорода. Уже при вході до двору видно, з якою любов’ю тут вирощений кожен кущ чи лоза.
– Як так сталося, що Ви, уродженець Закарпаття, потрапили до Горлівки на навчання? Ви ж звідти розпочали свій творчий шлях?
– Так склалося, що в часи, коли я закінчив школу, існувала постанова, згідно з якою спершу треба було попрацювати, а потім здобувати якусь освіту. Так я потрапив на роботу до Горлівки. Вже там знайшов художню студію у Будинку культури і вчився у Гаврила Матвієнка. Кожну суботу виїжджали на природу – малювати етюди. Саме там я почав професійно зростати як митець. Паралельно працював: бувало таке, що вночі спускаюся в шахту, а зранку приходжу малювати у студію. Згодом керівництво шахти порекомендувало мене вчитися в Гірничий Інститут у нинішньому Дніпрі.
– Ваші перші роботи?
– Я їх намалював простим олівцем. Це були портрети. Пам’ятаю, мене якось дуже сильно вразив красивий літній чоловік, якого малювали з натури. В результаті, зробив малюнок за один вечір. До речі, як поступив у Інститут в Дніпрі, то відразу знайшов там художню студію. Викладав у ній Михайло Пушной – неймовірний художник. Проте завершити навчання в гірничому інституті так і не вдалося: якось одна викладачка геометрії дізналася, що я малюю і попросила принести їй кілька робіт. Я приніс, на що у відповідь почув: «Що ви тут робите? Як ви сюди потрапили? Це ж злочин!» А я не зрозумів. Я ж вчився добре і на вступі здав «на відмінно» всі іспити. А доцент каже: «Ви ж маєте вчитися на художника, у вас талант!» Вона мені порадила вступити в Інженерно-будівельний Інститут на спеціальність «архітектура», там якраз набір починався. Так я і вступив на архітектурний. Паралельно займався 5 років у художній студії.
– Як потрапили до Ужгорода?
– За направленням: мені запропонували стати головним районним архітектором у Хусті, Воловці або заступником архітектора в Ужгороді. Обрав останнє. Так я пропрацював 5 років. Вихідними малював. Відтак потрапив у Художній фонд, де був навіть головним художником 5 років. Мені пощастило працювати тоді, коли малювали Кашшай, Бокшай, Шолтес, Бурч, Сапатюк, Бровді…
– А що ви проектували?
– Найвизначніший проект – православна церква у Хусті – та, що знаходиться в центрі. А ще православна церква у Виноградові, ще є 6 церков у районах. Також моя робота – пам’ятник Волошину на набережній в Ужгороді, пам’ятник Шевченку у Воловці. Попри це, безліч будинків, бо фактично проектуванням усе життя й заробляв.
– Розкажіть про свою майстерню: як її будували?
– Коли працював в архітектурі, отримав квартиру. Після 5 років зрозумів, що треба тікати звідти: влітку спека, взимку – холодно. Тож я вирішив пошукати будинок в обмін на квартиру. Рік шукав, всі села об’їздив і коли знайшов, то не міг повірити. Цей будинок, щоправда, був у плачевному стані: без газу, каналізації, але поруч із центром міста.
Тож я взявся і все переробив. Аварійну частину зруйнував, інше добудував… А коли вийшов на пенсію, то зрозумів, що треба ще працювати, бо та пенсія – смішна. Зробив якось одне серйозне замовлення і на зароблені кошти збудував собі майстерню, переробив дах: вийшло світле, гарне приміщення. Уже 12 років у ньому працюю.
– Багато часу тут проводите?
– Багато. Тут у мене музи літають. Душа співає.
– Зараз малюєте чи займаєтеся архітектурою?
– І малюю, і архітектурою займаюся – це все ж таки мій заробіток. А митці зараз просто на голодному пайку, бо, на жаль, нема попиту на живопис.
– Акварелі, здається, і взагалі важко продати? Це настільки складна техніка?
– Нещодавно говорили на цю тему з колегою і зійшлися на думці, що малювання аквареллю – це постійна робота емоцій і мозку. Дуже інтенсивна, між іншим, аби досягти того, що ти хотів. Не знаю, чи то від віку, досвіду залежить чи від чогось іншого, але приходить один момент і у мозку постійно крутиться та ідея акварелі. Так спочатку уявляю собі композицію, наводжу її лініями, одним кольором. А потім беру акварель і малюю навіть не думаючи, лише за пензлем спостерігаю. І здається – наче фотографію з уяви проявляю. Головне, аби мене в цей момент ніхто не відволік...
– Що вас надихає? Природа, музика, книга?
– Музою може бути красива жінка, яку я побачив, яка мене вразила. А може бути водопад, наприклад, чи гарний краєвид. Звичайно, не все можу передати, і через це постійно отримую стрес. Чому? Бо постійно відчуваю свою безпомічність перед тією потужною красою, яку бачу. Весь час порівнюю й відчуваю, що не передав і 10 чи 20% тієї краси. Не передав, бо нема стільки можливостей у акварелі! І це відчуття постійно турбує! Це стрес. Не скажу, що негативний – це радше адреналін сильний, вражаючий. Це постійна боротьба за збільшення можливостей, аби передати побачену красу!
– А працювали іншими техніками?
– Я колись працював олією, взагалі з неї почав, але акварель, усе ж, як на мене, має більші можливості. Чим вона складна? І чому так мало акварелістів? Якщо ви вже провели пензлем – це назавжди. Зіпсували мазок – не перемалюєте, не може бути неточних рухів, бо втрачається колір. Олією ж, приміром, можна по вже написаному все переписати, щось змінити, виправити. Акварель цього не дозволяє. Та й копію такої роботи вже зробити не можна – вона буде подібною, але вже іншою. Тому і складна ця техніка. Але коли ти оволодієш нею, коли досягнеш того рівня, що не думаєш, а пензлик рухається сам – тоді настає справжнє диво творчості! Важко словами передати те відчуття.
– А що любите найбільше малювати? Природу, жінку чи те, що вражає?
– Немає значення – акварелі цікаве все. Інколи виходять з-під пензля такі роботи, що я не вірю, що сам їх зробив. Ось де адреналін, максимально можливий для людини!
Текст: Наталія Петерварі, Денис Фазекаш
Фото: Роберт Довганич