2017
Із панорамних вікон майстерні закарпатського художника Антона Секереша у Ключарках добре видно Мукачівський замок, а з нижніх поверхів будівлі доноситься веселий сміх онучок та аромат запашної кави.
Тут світло, певно, навіть у похмурий осінній день – такими ж світлими і добрими є його картини. Антон Секереш – член художньої спілки «Райдуга» та творчого об’єднання «Арт-палітра центр», митець, який любить свій край, а надто – свою родину.
– Пане Антоне, з чого розпочався Ваш шлях як художника, адже Ви майстер по металу?..
– Майструвати і малювати я завжди любив. Метал цікавий, і скільки себе пам’ятаю, завжди з нього любив щось робити. У дитсадок я не ходив, тож був удома з бабусею, майстрував, фантазував. Мій батько мав майстерню, де знаходилися тиски, де можна було стругати деревину, і радості від цієї роботи не було меж. Малювати – це як жити, як дихати. Я з дитинства малюю і ніколи не переставав. Але коли довелося вибирати, так би мовити, з прив’язкою до хліба насущного, вибрав художню обробку металу, бо дуже багато вступників обирали дерево, кераміку…
– То як так вийшло, що все ж таки основою стало малювання? Ви ж планували пов’язати життя з металом?
– Життя – це така штука, коли є багато напрямів і деколи їх треба міняти. Взагалі я знайомий і з металом, і з керамікою, і багато дерев’яних речей зроблено.
– З чого починалася Ваша художня кар’єра?
– Уперше я взяв участь у виставці ще за студентських років. Тоді закарпатський художник Михайло Наумович Роскін нам порадив брати активну участь у подібних заходах, бо хто знає, як далі складеться життя, може, інших виставок уже не буде. Розвісив я свої роботи в актовому залі, але так мені прикро було, що дві мої графіки хтось вирізав, украв. По пам’яті я старався їх відтворити хоч приблизно, але так і не вийшло.
– Я звернула увагу, що у Вас є і портрети, і пейзажі, й натюрморти. Що ж найбільше любите малювати?
– Приємно створювати портрети. Люди гарні. Коли ти бачиш світло, колір, зачіску, поворот голови – хочеться якомога скоріше це закарбувати на папері. Портрети я пишу швидко, деколи навіть вправляюся за півгодини. Малюю друзів, колег. Майже завжди ходжу з листочком і олівцем. Колись я навіть приїжджав до Ужгорода з блокнотом і малював портретики перехожих.
Я стараюся малювати у подорожах, тож на моїх картинах є угорські та словацькі пейзажі, прісноводні озера в Мічигані.
Однак першим номером ідуть пейзажі Закарпаття – воно випромінює особливу енергію. Ми маємо такі краєвиди! Це і Боржавський хребет, і схід та захід сонця, трішки туман, і хмари, наче з полотен Бокшая. А кольори! Як казав Володимир Микита: «Купивим фарби, бо не можу не малювати». Тепер я узявся малювати замки, особливо часто мукачівський «Паланок» зображую.
– Знаю, Ви навіть готуєте колекцію робіт «Замки»?
– Так, це буде колективна виставка, мета якої представлення наших закарпатських замків. На Закарпатті старовинні фортеці були розташовані ледь не кожні 20 кілометрів, кожен із яких по-своєму гарний, має багату і цікаву історію. З мого вікна видно Паланок, де гарно пройтися й привітатися: «Привіт, замку «Паланок»! – мені в цьому сенсі дуже поталанило. Важко не бути художником, коли видно замок у вікні. Ще будучи маленьким, я фантазував, як там жили вельможі, відбувалися штурми, а люди тримали оборону. Мені подобається малювати бастіони, а тепер став їм приділяти трохи більше уваги.
– Ваші картини такі добрі, теплі, сонячні, навіть якщо на них зображена зима. Про що ж думаєте, коли малюєте?
– Хочеться, щоб мої картини спонукали людей на добро. Можливо, хтось за моїм прикладом теж візьме до рук пензля й почне малювати. І воно правильно, коли радісне й сонячне. Хіба має бути похмуре? Добро і сонце мають бути на першому плані. Це прив’язка до настрою.
– Яким технікам віддаєте перевагу?
– Це й олія, і пастель, є ще акварель, акрил. А ось олівець (показує. – Авт.) – онучку намалював. Обрамлю картину й віддам доньці. Темперу використовую нечасто, бо є акрил. Інколи малюю гуашшю. Сучасні фарби дають гарні можливості, є навіть кулькові ручки, що гарним кольором пишуть.
– Чи є у Вас улюблений художник? Можливо, намагаєтеся когось наслідувати?
– Малювати – це така робота, що не вимагає помічників. Ми не можемо озиратися й чекати, що хтось нам допоможе. Людина має почуватися впевненою і самостійною. Думаю, потрібно не змагатися з кимось, а вдосконалювати себе, власний стиль. Звісно, знайомий і з роботами метрів світового мистецтва, ось творчість Мікеланджело дуже подобається. Шаную й творчість своїх учителів: Золтана Баконія, Шандора Петкі, Івана Маснюка, Івана Дідика, Василя Петрецького. Потрібно мати маяк на горизонті, але надмірно прив’язуватися не треба.
– Долю своїх картин відслідковуєте?
– За всіма уже важко встежити. Коли я дарую друзям, то сподіваюся, що картини у них на стінах. Якщо пішли на замовлення, то це неможливо. Я можу лише здогадуватись. А коли дарую, то знаю, що ось ця картина у Мінську, ця в Кишиневі, ця в Ніредьгазі. Подарував товаришу картину, коли він виїжджав у Берлін. Ще малював для оформлення готелів, а куди саме їх відіслали, не знаю. Є мої роботи й за океаном – там я побував не раз.
– Що Вас надихає на творчість?
– Певний неспокій має бути присутнім. Потрібен рух, тож буде і натхнення. Ось онуки мене й надихають!
Текст: Ксенія Шокіна, Вікторія Завадська
Фото: Наталія Павлик