Володимир Кузнєцов – фізик, який, на наше щастя, не пішов працювати за фахом, а став художником-вітражистом, автором та виконавцем більшості монументальних вітражів Закарпаття. Його життя – мереживо кольорових скляних скелець, часом гострих до кровавих порізів, а часом – радісних та піднесених, як гама яскравої палітри. 

Народився у Львові, у віці п’яти років, за вимушених та непередбачуваних обставин, переїхав із батьками до Ужгорода. Та зі Львовом багато чого в житті було пов’язано і в подальшому. Професійно займався боротьбою та важкою атлетикою, отримав звання майстра спорту та згодом був тренером збірної Закарпатської області, паралельно влаштувався пожежником у чергову частину. В 1964 році вступив на фізмат, пригадує, що така була тодішня мода: увесь клас – на фізичний, то й він також. Мирний атом. Після закінчення університету попрацював кілька років у «Побутрадіотехніці», але душа бажала свободи, тож від нудної роботи відмовився – не цікаво. Повинно було так статися, що доля його звела з професійними художниками, серед яких Ян Рудов, який і порекомендував влаштуватися до Художфонду. 

Початок. 
У 1975 році Володимир Кузнєцов прийшов працювати майстром експериментального цеху. Молодого та нового «кадра» кидали помічником на всі об’єкти. На той час припадає розквіт монументального мистецтва, і оформлення автобусних зупинок було в тренді. На практиці вивчав мозаїку, сграфіто та розпис. Окремі роботи потребували дуже багато зусиль та часу, приміром, у Часлівцях на газопереробній станції відомий монументаліст Михайло Санич виконав роботу з бетону «Мир, дружба, братерство» завдовжки в 40 метрів. А власне Володимир на цій роботі три місяці поспіль видовбував молотком бетонний «набризк», надаючи йому фактурності. Безцінний досвід приходив ціною мозолів.

Скло.
Йому пощастило, бо мав власне авто, що на той час було рідкістю. За два роки переводиться до відділу збуту, завдання – виконувати плани продажів, а це означає, що треба їздити до замовників та продавати монументальні проекти та картини. Найдорожче оцінювалися роботи з мозаїки та вітражі. Художфонд – монополіст, тому з перевиконанням планів проблем не виникало, попит зростав. Була ціла плеяда талановитих художників, які вже на той час освоїли техніку монументальної мозаїки, натомість із вітражами працювали одиниці. Отже, Володимир, маючи золоті руки та кмітливість, об’їздивши всю Прибалтику, знайомиться з художниками-вітражистами та освоює технологію виготовлення вітражів на практиці. Так починається ера кольорового скла. 

Посипалися замовлення, а разом із ними Володимир Кузнєцов вдосконалював свою майстерність: опанував класичну технологію XVI століття та самотужки дійшов ще до декількох ноу-хау під час розв’язання складних поставлених вітражних задач. Скло спочатку використовували те, яке було, а було брянське, низького ґатунку, палітра якого обмежувалася десятьма кольорами. З часом із Риги почали замовляти гутне, якісне скло з широким вибором відтінків. На початку 80-х уже мав цілу артіль, майстерню на 200 квадратів – 3 великі приміщення, в яких знаходились столярний, зварний, чеканний цехи і, звісно, скло. Змайстрував єдину в Закарпатті шестиметрову піч, у якій випікав розписне скло. В ті часи Володимир був виконавцем вітражних робіт і в тісній зв’язці з художниками-авторами проектів втілював у життя мистецькі ідеї.

Реалізовані у вітражах художні ескізи-задуми його друзів – видатних митців Надії Кирилової, Петра Гулина, Людмили Корж-Радько, Аттіли Дунчака, В’ячеслава Приходька, Івана Ілька та інших. Руками Кузнєцова створено більше сотні вітражів, наймасштабніший – в 140 квадратів, а це – тисячі шліфованих кольорових скелець, сотні метрів свинцевих пропайок. Титанічний труд! Разом із розпадом Союзу «канув у Лєту» і Художфонд. Початок складних соціально-економічних часів змусив закрити цехи, розпустити робітників і перейти «на вільні хліба». Володимир позпочинає будувати майстерню поруч із власним будинком. Оговтавшись, навчає та передає всі знання вітражної справи спершу дружині, а згодом і сину. Тепер у них сімейний підряд, усе в одну касу і до одного столу. Майстерня – двоповерхова будівля, в якій працюють разом: один готує макет, другий випікає скло, третій шліфує або ж робить пропайку. Перший поверх виробничий із взірцями художніх творів, а другий – зона відпочинку з канапами та більярдним столом. 
З 2000 року, наче гриби після літнього дощу, почали виростати храми духовності і, як би там не було, але історія повторила виток середньовіччя, коли люди в чорних рясах стали основними замовниками «монументалки» (вітражі, розписи, різьба по дереву, скульптури з граніту, живопис тощо). Так не залишилися без роботи художники-монументалісти...

Перелік окремих монументальних вітражів, виконаних Володимиром Кузнєцовим:
– «Від алхімії до атому», триптих, 1980 р. в., автор – Людмила Корж-Радько. Ужгород, фізичний ф-тет УжНУ;
– «Народні оповідання», 1980-ті роки, автори – Надія Кирилова та Петро Гулин. Ужгород, скансен;
– «Геометрична композиція», 1980-ті роки, автор – Маргарита Берец. Ужгород, «Падіюн»;
– «Космічна ера», 1980-ті роки, автор – Аттіла Дунчак. Ужгород. Будинок аеропорту;
– «Видатні лікарі України», 1989 р., складний у виконанні розписний вітраж, автор – Людмила Корж-Радько. Ужгород, медичний ф-тет УжНУ
– «Історія аерофлоту», 1986 р., складний об’ємно-просторовий вітраж, автор Людмила Корж-Радько. Знищений;
– «Олімпіада», 1988 р., автор – Людмила Корж-Радько. Селище Василькове поблизу Києва. Олімпійська база підготовки;

Володимир Кузнєцов оздобив вітражами 12 храмів, у тому числі 4 синагоги (Ужгород, Мукачево, Берегово, Хмельницький).

«Люди схожі на вітражі. Вони іскряться та переливаються безмежною кількістю кольорів, але коли настає ніч, їхню справжню красу можна побачити тільки в тому випадку, якщо зсередини горить світло». (Джин Хьюстон).

Текст: Олександр Нікітчук
Фоторепортаж: Роберт Довганич
Фото вітражів: Роберт Довганич
Також використані фото з архіву Людмили Корж-Радько та Володимира Кузнєцова.