До будівлі заходиш і розумієш: це справді Майстерня – отак, з великої літери, це храм мистецтва, тут народжуються дива, тут кожна річ має свою ауру, а повітря наче пронизане атмосферою творчості…

Старовинна праска, лампадки, годинники, статуетки й купа дрібничок на дерев’яних поличках, люстра, стилізована під старовинне дерев’яне колесо, списи з металевими наконечниками й навіть рушниця – всі ці речі щодня оточують художника. На одній із стін – домотканий килим, яким у родині Слободських пишаються особливо, адже передається він у сім’ї по жіночій лінії з прапрабабусі. Цьому килиму – близько сотні років, свого часу від знищення його врятували тим, що просто… закопали у сніг. Але попри всі перипетії, він зберігся й не втратив ні в кольорі, ні у вигляді й прекрасно демонструє ті творчі традиції, які зберігають і передають у цій родині з покоління в покоління.

Сам Віталій Слободський – укритий сивиною статечний чоловік із блакитними глибокими очима, – наскрізь позитивна людина, і це відчується у кожній його роботі. Практично всі пейзажі, особливо ті, що написані впродовж останнього часу, ніби пронизані зсередини світлом. Здається, якщо підставити руку під той пучок променів, що освітлюють стару хату на одній із картин, то він зігріє. Загалом усі полотна художника настільки реалістичні, що здається – наче там, посеред лугу чи в лісі, пронизаному сонячним промінням, знаходишся. До такого рівня майстерності, як сам зізнається, йшов довго – через спроби експерименти, через захоплення імпресіонізмом, модерном, абстракцією... «Але в підсумку я зрозумів, що найскладніший – це саме реалізм, – розповідає художник. – Так, багато розмов про те, що це легко – взяв, сфотографував та й перемалював. А ви спробуйте таке зробити – аби полотно було наче живе і професійно виконане, аби зацікавлювало глядачів. Їх же так просто не підкупиш… Тому для мене, наприклад, найкраща похвала, коли на виставці люди підходять і кажуть: «Оця картина дійсно – як справжня!»

З особливою любов’ю й повагою зображені на полотнах митця люди: старий дід біля коня, сусідські хлоп’ята, господиня, що садить хліб у піч чи суворі лікарі у «Військовому шпиталі»  – всі  виписані до найменшої дрібнички. Художник каже, що приділяє своїм персонажам величезну увагу, ретельно відтворює деталі, бо кожна зморшка передає настрій людини, кожна складка на одязі зображує порух, тут нічого зайвого не може бути. При цьому вкрай важливими є композиція, перспектива та всі ті речі, які одразу відрізняють професійну роботу від аматорської. «Я коли пишу портрет, то хочу передати не тільки зображення, а й характер людини, - розповідає пан Віталій. – А загалом, справжній художник має постійно відточувати майстерність, уважно слідкувати за тим, як мазок покладений, як скомпонована робота…»

По-особливому митець відноситься і до природи: живучи посеред мальовничих карпатських гір він усім серцем закоханий у красу рідного краю й постійно намагається перенести це захоплення, ці почуття на полотно. Творить багато й самовіддано, весь вільний час проводить там, де народився й відточував талант, щедро ділиться творчістю й натхненням з усіма, кому це близьке. І на питання гостей та друзів, як вдається створювати такі реалістичні полотна, щиро говорить: «Мені 69 років, а малюю з дитинства. Постійно. Так майстерність і відпрацьовується…»

Текст: Наталія Петерварі Фото: Роберт Довганич