Майстерня митця неймовірно тепла й затишна. Уже з перших кроків відчувається, що тут живе людина, багата душею, щира й привітна. На коврику біля дверей – домашній собака-улюбленець зустрічає кожного гостя й уважно зиркає за ним. Кам’яний камін, великі зелені квіти, але насамперед – палітри, мольберти, етюдники, а ще – величезна кількість тюбиків і баночок із фарбами. На тлі обшитої деревом стіни – творче знаряддя, поряд розвішені засушені стручки кукурудзи, величезні стелажі, заповнені книгами... Усі ці речі створюють таку атмосферу, що хочеться запалити вогонь, сісти в крісло, вкритися теплим пледом і годинами милуватися шедеврами, які вкривають усі стіни майстерні. Кожне полотно художника зачаровує, кожен мазок, здається, можна розглядати годинами й думати над тим, якою ж геніальною має бути та людина, та рука, котра створює шедеври світового масштабу…

На чільному місці в майстерні – полотно, створене далекого 1966-го – «На новий рік», неподалік аж наче випромінює ніжність і сум водночас картина «Моя мамка», а вже поруч на мольберті розквітають ніжно-червоними барвами теплі літні маки. Кожне полотно митця – це розповіді про тяжку працю верховинців, про їхні земні радощі й небесні очікування, про світлі надії й радісні весни – і всі ці роботи у сукупності створюють художній літопис життя Карпатського краю.

Майстерня Володимира Микити, яка вже стала невід’ємною частиною його садиби-музею, не вміщає, напевно, й десятої частини його творів – схоже на те, що тут тільки найулюбленіші, найдорожчі митцеві полотна. А загалом картини класика закарпатської школи живопису по всьому світу – в музеях України, Росії, Литви, Словаччини, Німеччини, Угорщини, країн колишньої Югославії, Венесуели та приватних колекціях багатьох країн близького й далекого зарубіжжя.

Текст: Наталія Петерварі 

Фото: Оксана Юрченко