Створює різноманітні фігурки з глини, полотна, вази та інші елементи декору Ольга Ладижець. Член спілки дизайнерів, Член спілки народних умільців України – все це регалії, насправді вона – справжній Майстер, художник, кераміст, а ще – чуйний педагог та тонкий психолог.  Прочитати її безмежно-щедру душу неможливо, тому крізь трішки привідчинені двері тільки заглядаємо в святая-святих – Майстерню…

…Оля зустрічає нас перед входом до маленького приміщення в цокольному поверсі багатоповерхівки неподалік відомої в Ужгороді турбази «Світанок». Уже перед дверима – дерев’яна лавиця, яка так і припрошує присісти. З пересторогою входимо до приміщення – щоб раптом нічого не розбити, тут же працює кераміст, отже, навколо має бути багато надзвичайно крихких виробів. Є, але всі на своїх місцях – на стінах і полицях, на підвіконні та столику. Оля посміхається і каже, щоб не переймалися – більшість виробів навіть не встигають звикнути до цього помешкання, розлітаються по нових домівках. «Я не знаю навіть, що вам показати, – бідкається майстриня. – Робіт дуже мало, бо вони практично не затримуються в майстерні, не встигаю виготовляти – розбирають. Останній доробок віднесла на виставку (відбулася в липні 2018-го в Арт ПРО. – Авт.), то з тих виробів практично нічого не вернулося, все розкупили».

Розглядаємося довкола. Майстерня Ольги світла і яскрава, як і сама її господарка. Стіни, пофарбовані в теплі тони, на них численні вироби: дерев’яні панно з керамічними виробами, картини у змішаній техніці, з елементами глини, ангели й місячики – все те, що вийшло з-під легкої руки художниці. На окремому стенді в кутку – величезний доробок зі скринів (фото) книжок, які вона ілюструвала. 

Оля розповідає, що хотіла відкрити власну майстерню давно, та все ніяк не виходило. «Я так мріяла про свою приватну майстерню – і ось, маю її! – Розповідає Оля. – Відкрити її, звичайно ж, допомогли чоловік та його батько, без них не було б цього маленького чарівного простору для творчості. А почалося все з того, що чоловік якось сказав: «Усе, досить, глини забагато в хаті!» І, як результат, у мене нарешті бардака дома нема –  я його просто перенесла в майстерню! (Сміється. – Авт.)»

Посередині кімнати – довгий стіл, за яким майстриня зазвичай і сама працює, і з дітками займається – місця вистачить на всіх. Саме тут, маленькими ковточками п’ючи ранкову запашну каву, пробуємо, якою на дотик є та чарівна глина… Оля показує, як її треба виминати: «Перед тим, як починати щось робити, глину треба дуже добре вимісити – так, аби в ній не лишилося найменшої бульбашки повітря, бо вона потім весь витвір зіпсує». На питання, звідки бере матеріал, майстриня сумно розказує, що це питання останнім часом, із початком антитерористичної операції на Сході України, стало справжньою проблемою. Але вихід можна завжди знайти, якщо є бажання!

Майстриня працює багато і віддано, вільної хвилини в її графіку немає: крім щоденних турбот про родину, кожна мить віддана якщо не роботі, то її обмірковуванню, визріванню ідеї. 

Оля розминає шматочок, заготований для нової роботи. «Це маю замовлення від однієї своєї шанувальниці, – розказує керамістка. –  Спочатку схематично зображаю те, що маю виготовити,  а потім беруся за глину. Маю, до речі, свій особливий підхід до клієнта. Перед тим, як починати щось робити на замовлення, маю поспілкуватися з людиною, почути, що їй подобається, а що ні, які має смаки, підбираю кольорову гаму для неї. Бувало не раз, що заочно замовляли в мене роботу, а я у відповідь просила побачитися, поспілкуватися. Пояснюю, що тільки так, після особистого знайомства, зможу виконати замовлення – тобто, зробити те, що підходить саме цій людині, що припаде їй до душі. Це теж психологічний момент. Так само підбираю роботи під конкретний інтер’єр, прошу, відповідно, фото кімнати, щоб бачити, які смаки цієї людини чи родини».

Уздовж однієї зі стін у майстерні – відкрита шафа, на її полицях – численний скарб кераміста. Не втримуюся й починаю перебирати речі, розкладені на поличках. Ось – глиняний котик, ні, не так – вдоволений ситий котище, який уже навіть не дивиться в бік миші, що десь там поряд на полиці тихенько заховалася. Поруч на полотні вмостилися великі блакитні риби, одна з них хитро дивиться прямо на мене, а я, у відповідь, захоплено розглядаю кожну лусочку, майстерно виліплену художницею. Це ж скільки роботи, вправності й досвіду треба, щоб виготовити кожен елемент, кожну дрібнесеньку деталь! А поряд на місяці вмостилася сонна сова, за нею – невеличке дівчатко виглядає з-за дзвоника, ще он там вишикувалися в ряд і чекають свого часу інші деталі й заготовки… 

Просимо Олю показати щось таке, що мало кому потрапляє на очі. «Покажу вам посуд, який колись виготовляла… Щоправда, давно це було, ще в студентські роки…» Тарелі й тарілочки, миски різного діаметру й глибини в Олі вдома, у майстерні їх не зберігає, шкода, щоб розбилися. Хоча й так багатьох уже немає з того великого доробку, який колись вдалося виготовити. Керамістка зізнається, що робота ця нелегка, хоча надзвичайно цікава. Ось лише шкода, що занадто мало справжніх поціновувачів такого посуду, та й на «потік» подібне виробництво не поставиш – це можуть бути тільки індивідуальні замовлення.

Ольгу Ладижець знає чимало родин у місті, вона не тільки творить, а й активно долучає до цього маленьких ужгородців. У тому числі діток з інвалідністю – тих, котрі потребують особливої уваги, терпіння й безперечно – арт-терапії. «Мала досвід роботи з дітками-аутистами. Це було нелегко, особливо без навиків, але глина нас здружила і дала відчуття правильності того, над чим ми почали спільно працювати! Глина ж  як абсорбент, який витягує з дитини весь негатив, дає позитивні враження, і для особливих дітей вона – особливий, вкрай потрібний релаксант. Скажу вам, що нерідко навіть приходять до мене діти після школи і займаються, щось ліплять, можуть просто відро глини вимісити – і пританцьовуючи додому побігти! Бо так їм вдається скинути весь негатив, який виникає на тлі перенасиченого шкільного життя… Тому я завжди кажу, що глина – ще й у сенсі психотерапії надзвичайно благодатний матеріал».

Маленька кімнатка поруч із основною, великою Майстернею – своєрідна комора, де в майстрині приховано чимало цікавих речей. Тут у прямому сенсі цього слова – коробка ідей, тобто, справжні поклади різноманітних дерев’яних дощечок, смужечок, шматків, заготовок із глини та інших матеріалів, із скла – всі вони чекають свого часу, тієї миті, коли, глянувши на них, у господарки цього добра народиться чергова ідея – нова і досі не втілена.  Оля каже, що заглядає до коробки час від часу, а особливо тоді, коли треба зробити щось нове, оригінальне. «У мене є знайомий, який десь раз на рік приїжджає до Ужгорода, купує дуже багато моїх робіт, але при цьому перед візитом завжди мене попереджає: «Олю, завітаю до тебе в майстерню, і якщо не побачу нічого нового, то більше не прийду». Тож дивую його!

Ольга Ладижець справді дивує – всіх, хто знає її, хто знайомий із цією справді вражаючою жінкою. Її сила – в її творчості, в її неймовірно легких і ніжних роботах, які є віддзеркаленням внутрішнього надзвичайно багатого світу майстрині – такого щедрого і світлого, що вистачає на кожну людину, до рук чи оселі якої потрапляють картини і вітражі, вази і світильники, котики і янголики…

Текст: Наталія Петерварі
Фото: Наталія Павлик