«Я починала з квітів. Вони й досі мої улюблені», – розповідає про себе, творчість і майстерню Марія Митрик. За молодих років разом із чоловіком Михайлом вона працювала в Художфонді, але не малювала. Та коли розпався Радянський Союз, із роботою стало зовсім скрутно. «Мені на той час було близько сорока і я навіть уявлення не мала, що робити далі, – розповідає художниця. – Тоді чоловік запропонував почати малювати. Він приносив мені готові полотна, художнє приладдя, фарбу, а ввечері приходив і дивився, що вийшло. Десь підказував і направляв. Коли виходило щось гарне – хвалив. Навіть не знаю, чого б я досягла без підтримки чоловіка і його настанов, адже я надто нерішуча людина. Він завжди мене надихав...»

А потім, пригадує художниця, настали часи, коли в обіг ввели купони і всі стали мільйонерами – грошей було чимало, але товару бракувало. Тоді всі почали скуповувати картини й траплялося, що 2-3 роботи продавалися за тиждень. Той шалений попит мотивував мисткиню, давав наснагу і віру в себе. Але водночас постало інше питання – брак місця для роботи над полотнами. «Чоловік вирішив пошукати приміщення, адже нам, двом художникам, було затісно на одній кухні, а більше простору в невеличкій квартирі не могли виділити», – розповідає художниця. Ці мансарди, де ми зараз, у центрі Ужгорода на шостому поверсі багатоповерхівки були збудовані ще у 80-х, їх передали Спілці художників, яка власне й розподіляє приміщення митцям для роботи. Так чоловік отримав простір для творчості, а вже згодом від нього майстерня перейшла до мене».

Поряд із майстернею Митриків сусідують й інші художники. Дехто проводить у майстерні багато часу, хтось менше. Пані Марія каже, сама вона, бува, працює тут цілими днями. «Вдома в мене не виходить творити, там я себе почуваю дуже скутою, – зізнається. –  А тут  забуваю про все на світі. Порину у щось своє, включу приємну фонову музику, і час летить. Потім по радіо прозвучить, яка година, і я шокована тим, як швидко промайнуло півдня чи й більше, а йти звідси не хочеться…  Єдине, що влітку спиняє – це страшенна спека, а взимку – сильний холод, у такі пори й намагаюся бути більше вдома. Але тут справді своя, творча атмосфера. Особливо, коли працюю над роботою, яка захоплює».

Майстерня наповнена старими речами, більшість із яких позалишалися ще від чоловіка. На старовинному громіздкому столі – численні глечики, букети засушених квітів, поруч – прялка. Всі ці предмети короткими зимовими днями надихають мисткиню – вона компонує оригінальні композиції, натюрморти, підключає власну фантазію й переносить усе на полотно. Скільки затрачає часу на одну роботу – не рахувала, буває, день, а буває – й місяць. «Усе дуже відносно: іноді почнеш малювати і за одним, як то кажуть, присідом робота повністю готова. Часом працюєш над картиною, щось пробуєш, додаєш, а потім хочеться взяти й перемалювати все повністю. У таких випадках зупиняюся й залишаю все так, як є, як вийшло. А потім, за день чи за два, дивлюся знову, вже свіжим оком щось у ній уловлюю й працюю далі...»

За роки роботи художниця пробувала себе в різних жанрах: у неї є портрети, пейзажі, сюжетні композиції. Любить малювати радше з натури, але нерідко пише й по пам’яті. Коли треба – працює на замовлення, бо для того, щоб малювати, потрібно багато чого: полотна, рами, фарби й пензлі коштують чималих грошей.  

Художниця зізнається, що може й зіпсувати роботу, але при цьому не втрачає бажання малювати: «Я не загадую заздалегідь. Усе створюється саме собою, бо серце підказує, що робити далі». Взагалі, писання картин для мисткині – щоденна копітка праця, до якої так і потрібно відноситися: не чекати музи, натхнення, а працювати й працювати, шукати своє, самовдосконалюватися.

Скільки робіт із підписом Марії Митрик  – вона й сама не знає, не рахувала. Коли було сутужно – працювала більше, щоб вижити, коли стало легше – може віддаватися тим полотнам, які до душі. Але з того, що її роботи нині цвітуть у численних оселях у багатьох країнах світу – щиро радіє: «Дуже їх багато. Десь колись згадую окремі, але навіть не знаю, де вони. Головне, що всі знайшли собі нову домівку…»

Текст: Наталія Петерварі, Олена Онда

Фото: Наталія Павлик