Розпочав історію з дитинства, в якому захоплювався спортом – футболом, що дарував хлопцю певну свободу, тому він навіть не замислювався про власні творчі здібності. Та з часом так склалося, що коли назріло питання, куди йти вчитися, не вагаючися подався зі своїм товаришем до художнього училища. Готувалися кілька місяців. Першим «витвором мистецтва» став несподіваний натюрморт – горщик із огірками, а потім ще та й ще… Щоденні замальовки дали свій результат – змогу вступити. Вже під час навчання в «художці» втягнувся в процес, почало подобатись, а коли вже сподобалося, то й полюбив мистецтво. Назавжди. Викладачі Іван Дідик та Іван Маснюк сприяли розумінню мистецтва та навчили гарному гумору. 

Після закінчення училища талановитого юнака призвали в армію. Службу він ніс специфічну – в музеї. Тобто, можна сказати, поглиблював свої знання про мистецтво, але треба було рухатися далі, вчитися, тож згодом поїхав до Львова вступати до Інституту прикладного та декоративного мистецтва. І життя Дюрія Дикуна змінилося – раз і назавжди. Йому пощастило потрапити в компанію хороших, талановитих людей, і те оточення мало надзвичайно великий вплив на подальшу долю митця. А. Медвецька, Н. Грабар, О. Коваль, Н. Кікоть – усі ці люди стали самобутніми митцями і друзями на все життя.

Нічого не буває випадковим. Відтак на третьому курсі Дюрі несподівано знайомиться з творчістю видатного художника Івана Остафійчука, живопис на склі якого юнака приголомшує. В той же час до рук потрапляє книга про румунську ікону на склі, яку дуже ретельно проштудіював, осмислив і почав створювати подібні роботи. Згодом ті копії стали хорошим підробітком, поповнюючи бюджет, що було не зайвим, адже жив у гуртожитку. З досягненням певного рівня почав виконувати свої роботи, експериментуючи та використовуючи різні техніки, фактури тощо.

Картини на склі Дюрія Дикуна – це оповідання, епізоди з його життя, підсилені фантазією та символічним навантаженням. Художник вважає: «Якщо щось  вагоме відбулося з тобою, то це просто треба використати. Тож я беру і викладаю сутність на склі. Мистецтво треба робити легко, тоді воно легко сприймається. Специфіка моїх робіт полягає в тому, що їх потаємний зміст потрібно розтлумачувати, наче припіднімати завісу. Коли людина вникає, то все починає бути легко».

У 1991 році художник познайомився з француженкою, подарував їй дві роботи і вже через два тижні отримав запрошення відвідати тихе місто серед гір – Гренобль. Відтак короткотривалий тижневий вояж перетворився на п’ять незабутніх років. У Франції занурився в творчість та мав кілька персональних виставок. Згадує, що дуже подобалося йому жити в спокої, чистоті й без проявів нахабства. Ще, пригадує, «..дуже-дуже хотів побувати в «Мулен Руж», ну просто – заповітна мрія. Просив, хоч би зайти і води попити. Це ж таке місце, яке зобразив Тулуз-Лотрек, там така аура, історія і взагалі... І я таки завітав, водички попив – і наче потрапив у казку! Просто заглибився в ту атмосферу. Оте занурення надихнуло мене на створення власного «Мулен Руж». Потім був свій «Нотр-Дам». У соборі я потрапив на органний концерт. Уявіть: сонце сідає в Сену, вітражі «заграли» й лунає органна музика… Просто перехоплювало подих! А, крім того, в мене чудово розвинена уява. Людина багата тим, що вона бачить. Треба вміти це сприйняти та відчути».

Творчі поїздки до Франції розширили світогляд, надали змогу збагатитися культурно і… покращити матеріальне становище, завдяки чому художник власноруч почав будувати хату-майстерню в Ужгороді. Сьогодні це – двоповерхова будівля, надзвичайно затишна та колоритна. В інтер’єрі майстерні картини на склі, глиняні глечики, живопис, дзвоники з Іспанії та майоліка з Франції, косівські кахлі ХVIII століття, декоративні подушки та люстри з колеса воза... Тут кожна річ справжня, як зізнається майстер, має свою історію, свої почуття. «А це ось, приміром, батік, який Наташа Кікоть робила, коли ми побували в Кужбеях на Міжгірщині. Ми там разом із Агіцою Медвецькою відпочивали, малювали. Ось горщик Лесі Коц, який вона виготовила, коли ще вчилася. А ось робота Беати Корн. А цей ось горщик (показує. – Авт.) мої сусіди хотіли викинути. І цей також», – розповідає художник про предмети, що наповнюють його майстерню.

Окрему увагу в будівлі привертають буквально залиті золотом полотна. Вони ще чекають свого часу, коли торкнеться їх творча уява майстра і його віртуозні пензлі. Про них художник говорить з особливим теплом, адже цей живописний стиль розвинув на пленерних турах по сонячній Іспанії. Згадує ті часи: «Стояла страшенна спека, в літньому мареві дихати було неможливо взагалі, й я задумався, як передати ці відчуття… Мене тоді осінило, що буду малювати в золотих тонах легкою аквареллю (ріденько розведена олійна фарба). Перші роботи запоров, але потім «пішло» і почало гарно виходити. Згодом я вже міг творити без натури, на відчуттях. До того ж, в Іспанії багато свят, чудова їжа. Тому я вирішив, що хочу спочатку «з’їсти» та «випити» цю країну, бо кухня та вина у них фантастичні, а вже потім буду малювати. Коли мені вдалося відчути Іспанію як ззовні, так і зсередини, я був у неймовірному захопленні! (Сміється. – Авт.). І потім усе йшло легко, від життя отримував задоволення. Іспанія – прекрасна сонячна країна!»

Узагалі кухня – окрема грань таланту художника: він не тільки віртуозно малює, а й так само майстерно готує. Художній смак проявляється й тут: кожна страва, приготована ним власноруч, не тільки гарно виглядає, а й просто неймовірно смакує, всі інгредієнти пасують один до одного, наче кольори на картині. Саме тому особливий акцент майстер робить на власному садові-городові, в якому ростуть десять різновидів м’яти, близько п’яти видів базиліку, шавлія, майоран, салати, вже не кажучи про класичні помідори, огірки та іншу городину. «Я надзвичайно люблю куховарити, – ділиться своїми захопленнями митець. – У моїх стравах поєднані закарпатська, іспанська, французька кухні й, звісно, вино – в ньому ж правда…»    

Наразі Дюрі Дикун викладає живопис і композицію в Закарпатській академії мистецтв, їздить на численні пленери, катається на велосипеді й ходить у турпоходи, готує смачні страви й запрошує на посиденьки найближчих друзів. А ще, безумовно, насолоджується життям та творчо розвивається, вишукуючи нові грані своїх мистецьких талантів. Художник переконаний, що робити справу, яка до душі, є великим людським щастям!

Текст: Олександр Нікітчук

Фото: Роберт Довганич