Затишна дерев’яна майстерня Юрія Боднаря розташована поруч із його будиночком у передмісті Ужгорода. У просторому приміщенні, серед десятків власних полотен, в оточенні талановитої й творчої родини, митець надихається сам і надихає інших. Перш за все, з гордістю розповідає про свою дружину – пані Лесю, яка є знаним мистецтвознавцем і за одне з ґрунтовних досліджень отримала обласну премію ім. Бокшая й Ерделі; старша донька митця – музикант, оперна співачка й куратор мистецьких проектів, молодша опановує фах художника, багато експериментує і наразі продовжує навчання за кордоном. Усі разом – та неповторна ідилія, без якої немислимий творчий розвиток і багата духовність пана Юрія.
Гостям господар оповідає про своє життя і творчий шлях: вчився і багато років жив та працював на Тернопільщині, відтак, коли підросли діти, вирішив вернутися на батьківщину. Саме тут, на мальовничій Срібній Землі, відпустив свою творчу уяву мандрувати щедрими на барви й ідеї Карпатами. «Мої роботи раннього періоду були більш приглушені, а потім, коли я повернувся на Закарпаття, колористика картин стала насиченою, виразною, що, безумовно є результатом впливу закарпатської школи живопису, – пригадує художник. – Взагалі, першим моїм кумиром був Антон Кашшай. Ще будучи дитиною, я мав чорно-білий буклет із його роботами, який неодноразово переглядав, скрупульозно вивчав і дивувався: яких висот може досягати художня майстерність в зображенні природи!»
Саме тієї високої майстерності постійно прагне і сам художник – він намагається не тільки зображати те, що вразило, що надихає, а й надати творам глибокого філософського змісту. Якщо на картині зображений храм – то це не просто якась ритуальна споруда, це насамперед символ віри, людських сподівань, і всі елементи роботи, засоби виразності говорять про це глядачеві («До храму», 2011). Низка робіт майстра – складні композиційно й глибоко філософські, в одній картині він може майстерно поєднати кілька задумів, постатей чи значень, які несуть у собі цілісну ідею, побачену тільки автором панораму («Через гомін століть» із серії «Відродження духовного життя», 1990, Триптих «Св. Трійця», 2009). До подібних робіт у майстра нерідко й назва – не просто означення поняття, а справжня народна мудрість («Немає дороги до храму, якщо храму немає в душі», (2012).
Майстерня художника велика, простора, але й її бракує, щоб умістити всі роботи майстра. Скільки їх – він і сам не знає, кілька сотень – точно. Частина розміщена, наче книги, на полицях, чимало – на стінах, окремі ще чекають завершення, обрамлення, зрештою – прискіпливого погляду господаря. «Деколи буває таке, що я сам уважно переглядаю свої роботи і міркую, яким чином картину можна було б зобразити інакше. Але потім розумію, що кожна робота писалася в певному настрої і її не варто переробляти». Майстер працює над своїми полотнами багато й емоційно, вивіряючи кожен мазок пензля, думаючи над кожним відтінком фарби. «Навіть коли ти ще не малюєш, ти вже все рівно працюєш над роботою, акумулюючи задуми, – розповідає художник. – Процес творіння «з чистого листа» – складний і цікавий. Буває, що над одним полотном треба й рік попрацювати… Можу паралельно навіть писати в той час інші невеличкі картини, але робота над серйозним твором забирає багато часу й енергії». 
До всіх своїх робіт майстер відноситься з особливою увагою та повагою, про кожну може розказати цілу історію – від задуму до втілення. Повторити кожну з них, зізнається, нереально, бо кожна мить – як і настрій душі та порухи пензля – неповторні. Тому цілком закономірно, що на питання журналіста «Чи є у Вас якась улюблена робота?» художник щиро відповідає: «Ні, мені важко виокремити якусь одну. Вони мені всі дорогі, як діти!»

Текст: Наталія Петерварі
Фото: Наталія Павлик